Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.
Не можна бути щасливим, якщо достаток і багатство створені за рахунок нещастя інших "На чужому нещасті щастя не побудуєш". Майже у кожного народу є схоже прислів'я. І недаремно, бо воно так і є. Людина, що побудувала своє власне щастя на нещасті когось іншого, може здаватися щасливою, але не буде нею. Не буде щасливим підприємещь, що розоряє конкурентів нечесним шляхом. Не буде щасливою чоловік або жінка, розбивши чужу сім'ю, щоб створти власну. Причина цього дуже проста: людина завжди буди пам'ятати, що наробила, і, якщо в неї є совість, буде мучитися совістю. Навіть якщо людина безсовісна, вона теж буде страждати, вже від страху, що хтось може зробити з нею те ж саме. На перший погляд, людина, що набула собі такого "щастя" безчесним шляхом, може здаватися вельми щасливою, веселитися і радіти, але ми не знаємо, чи не мучає її безсоння від мук совісті або страху втратити це своє щастя. На мій погляд, таке щастя і не щастя зовсім. Це лише омана, ілюзія щастя. Бо у по-справжньому щасливої людини чиста совість.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.
"На чужому нещасті щастя не побудуєш". Майже у кожного народу є схоже прислів'я. І недаремно, бо воно так і є. Людина, що побудувала своє власне щастя на нещасті когось іншого, може здаватися щасливою, але не буде нею. Не буде щасливим підприємещь, що розоряє конкурентів нечесним шляхом. Не буде щасливою чоловік або жінка, розбивши чужу сім'ю, щоб створти власну. Причина цього дуже проста: людина завжди буди пам'ятати, що наробила, і, якщо в неї є совість, буде мучитися совістю. Навіть якщо людина безсовісна, вона теж буде страждати, вже від страху, що хтось може зробити з нею те ж саме.
На перший погляд, людина, що набула собі такого "щастя" безчесним шляхом, може здаватися вельми щасливою, веселитися і радіти, але ми не знаємо, чи не мучає її безсоння від мук совісті або страху втратити це своє щастя. На мій погляд, таке щастя і не щастя зовсім. Це лише омана, ілюзія щастя. Бо у по-справжньому щасливої людини чиста совість.