ЖІНОЧІ ОБРАЗИ. У романі «Айвенго» В. Скотт відтворює англійську дійсність часів середньовіччя, часів лицарських турнірів і подвигів на честь прекрасних дам. Проте частіше мужнім воїнам доводилося боротися не за честь жінок, а за гроші та владу. Ровена виходить назустріч гостям, незважаючи на здивування та невдоволення Седріка. Це був виклик, породжений таємницею, яку вона приховувала в серці. Подорожні прибули з Палестини. А Ровена чекала новин з цієї країни, бо туди поїхав її коханий Айвенго. Ровена не менш смілива, ніж її обранець Айвенго. Ровена захищає коханого, хоча й не знає, чи залишився він живим. Так само сміливо поводить вона себе, опинившись у полоні розбійників. Хоча, з іншого боку, вона впливає на свого ворога де Бефа не сміливими вчинками, а жіночою слабкістю й сльозами. На мій погляд, образ Ровени надто ідеалізований — її вчинки можна передбачити, а тому набагато цікавішим є образ вродливої єврейки Ребеки. Протягом усього роману автор підкреслює, що Ребека ані красою, ані благородством, ані шляхетністю не поступається представницям найславніших норманських та англосаксоньких родів: «І хоча погордливі дами, які сиділи на верхній галереї, із ненавистю дивилися на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі та багатству». На відміну від цих аристократичних красунь, Ровена не тільки шляхетна, а в першу чергу, добра. Саме вона врятувала Айвенго від неминучої смерті, коли його було поранено на лицарському турнірі. Ребека — це справжній лицар, хоча й жіночої статі. Згадаємо, приміром, її слова, звернені до злодія Буагільбера: «Перед тобою стояв вибір: пролити кров невинної жінки або ризикнути своїми земними вигодами й надіями». Сама Ребека зробила правильний вибір: ми можемо припустити, що вона була закохана в Айвенго, але, шануючи його почуття до Ровени, відмовилася від будь-яких зазіхань. На захисті Ребеки були сила волі, гострий розум, а до того ж їй вже доводилося боротися із небезпекою. Дівчина розуміла, що насправді загрожувало їй та представникам її народу. Можливо, саме тому вона обрала у житті шлях небезпечний, вирішивши присвятити себе служінню людям.
Герой, чиє ім'я стоїть в назві твору, займає в ньому особливе місце, серед інших героїв «Слова ...» його образ особливо яскравий і виразний. Мені здається, що саме князь Ігор, особистість складна і суперечлива, найбільш близький сучасній людині, а тому викликає щирий інтерес, хоча він відділений від нас величезної тимчасової дистанцією.
Ставлення автора «Слова ...» до руських князів, зображеним в ньому двоїста, що позначилося і в образі князя Ігоря. З одного боку, автор бачить в князів представників Русі, він їм співчуває, пишається їх успіхами і переживає за невдачі. З іншого боку, він засуджує їх егоїзм, розбрат і місницькі політику, їх небажання відстоювати общерусские інтереси .. На прикладі походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича автор показує, до чого призводить відсутність єднання, а тому для вираження головної ідеї «Слова. .. »образ князя Ігоря має дуже велике значення.
Ігор діє за формулою: «ми собе, а ти собе». Він йде в похід на половців один, а тому і терпить поразку. Святослав Київський, з яким солідарний автор, говорить Ігорю, що він самостійно відправляється в похід тому, що шукає собі славу, яку не бажає ні з ким ділити, крім кількох вірних йому князів:
Русичі великі поля червленими щитами перегородили,
Шукаючи собі честі, а князю - слави.
Хоробрий, але недалекоглядний Ігор йде в похід, не дивлячись на те, що з самого початку його попереджають про поразку численні «знамення»:
Сонце йому тьмою путь заступало;
Ніч стогонами грози птахів пробудила;
Свист звіриний встав,
Збив див -
Кличе з верху дерева,
Велить прислухатись ...
Але Ігор не бажає нічого і нікого слухати, він вірить в свою зірку і з невеликим загоном соратників йде в похід. Він, безумовно, любить батьківщину, але бажання особистої слави «заступає йому знамення». Перед походом він звертається до своєї дружини:
Краще адже убитим бути,
Чим полоненим бути;
Сядемо ж, брати,
На бистрі коні
Так подивимося хоч
На синій Дон.
Фінал оповідання дає дещо інший поворот в трактуванні образу князя Ігоря. Переломним моментом служить центральний епізод третій частині -плач Ярославни, юної дружини Ігоря, яка представляє собою образ ідеальної російської жінки. Вона оплакує не тільки полон чоловіка, але сумує про всіх полеглих російських воїнів. У народно-пісенних традиціях вона кличе на до сили природи: «вітер, вітрило», Дніпро Словутич, «світле і Трисвітлого сонце». Її плач - це дивовижне по красі і виразності символічне уособлення плачу всій землі Руській про загиблих і полонених своїх захисників.
Але плач Ярославни має і ще одну дуже важливу функцію: він покликаний освятити втеча Ігоря з полону, що вважалося вчинком, що завдає шкоди честі князя. Тут його втеча як би освячено космічними, природними силами, які покликані плачем Ярославни.
Протягом усього роману автор підкреслює, що Ребека ані красою, ані благородством, ані шляхетністю не поступається представницям найславніших норманських та англосаксоньких родів: «І хоча погордливі дами, які сиділи на верхній галереї, із ненавистю дивилися на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі та багатству». На відміну від цих аристократичних красунь, Ровена не тільки шляхетна, а в першу чергу, добра. Саме вона врятувала Айвенго від неминучої смерті, коли його було поранено на лицарському турнірі.
Ребека — це справжній лицар, хоча й жіночої статі. Згадаємо, приміром, її слова, звернені до злодія Буагільбера: «Перед тобою стояв вибір: пролити кров невинної жінки або ризикнути своїми земними вигодами й надіями». Сама Ребека зробила правильний вибір: ми можемо припустити, що вона була закохана в Айвенго, але, шануючи його почуття до Ровени, відмовилася від будь-яких зазіхань. На захисті Ребеки були сила волі, гострий розум, а до того ж їй вже доводилося боротися із небезпекою. Дівчина розуміла, що насправді загрожувало їй та представникам її народу. Можливо, саме тому вона обрала у житті шлях небезпечний, вирішивши присвятити себе служінню людям.
Герой, чиє ім'я стоїть в назві твору, займає в ньому особливе місце, серед інших героїв «Слова ...» його образ особливо яскравий і виразний. Мені здається, що саме князь Ігор, особистість складна і суперечлива, найбільш близький сучасній людині, а тому викликає щирий інтерес, хоча він відділений від нас величезної тимчасової дистанцією.
Ставлення автора «Слова ...» до руських князів, зображеним в ньому двоїста, що позначилося і в образі князя Ігоря. З одного боку, автор бачить в князів представників Русі, він їм співчуває, пишається їх успіхами і переживає за невдачі. З іншого боку, він засуджує їх егоїзм, розбрат і місницькі політику, їх небажання відстоювати общерусские інтереси .. На прикладі походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича автор показує, до чого призводить відсутність єднання, а тому для вираження головної ідеї «Слова. .. »образ князя Ігоря має дуже велике значення.
Ігор діє за формулою: «ми собе, а ти собе». Він йде в похід на половців один, а тому і терпить поразку. Святослав Київський, з яким солідарний автор, говорить Ігорю, що він самостійно відправляється в похід тому, що шукає собі славу, яку не бажає ні з ким ділити, крім кількох вірних йому князів:
Русичі великі поля червленими щитами перегородили,
Шукаючи собі честі, а князю - слави.
Хоробрий, але недалекоглядний Ігор йде в похід, не дивлячись на те, що з самого початку його попереджають про поразку численні «знамення»:
Сонце йому тьмою путь заступало;
Ніч стогонами грози птахів пробудила;
Свист звіриний встав,
Збив див -
Кличе з верху дерева,
Велить прислухатись ...
Але Ігор не бажає нічого і нікого слухати, він вірить в свою зірку і з невеликим загоном соратників йде в похід. Він, безумовно, любить батьківщину, але бажання особистої слави «заступає йому знамення». Перед походом він звертається до своєї дружини:
Краще адже убитим бути,
Чим полоненим бути;
Сядемо ж, брати,
На бистрі коні
Так подивимося хоч
На синій Дон.
Фінал оповідання дає дещо інший поворот в трактуванні образу князя Ігоря. Переломним моментом служить центральний епізод третій частині -плач Ярославни, юної дружини Ігоря, яка представляє собою образ ідеальної російської жінки. Вона оплакує не тільки полон чоловіка, але сумує про всіх полеглих російських воїнів. У народно-пісенних традиціях вона кличе на до сили природи: «вітер, вітрило», Дніпро Словутич, «світле і Трисвітлого сонце». Її плач - це дивовижне по красі і виразності символічне уособлення плачу всій землі Руській про загиблих і полонених своїх захисників.
Але плач Ярославни має і ще одну дуже важливу функцію: він покликаний освятити втеча Ігоря з полону, що вважалося вчинком, що завдає шкоди честі князя. Тут його втеча як би освячено космічними, природними силами, які покликані плачем Ярославни.