Яке справжнє прізвище письменника Анатолія Дімарова? А) Гарасюта;
Б)Довженко;
В)Андроник.
2. Анатолій Дімаров народився в родині:
А)священника;
Б)учителів;
В) хлібороба.
3. Кого уособлює собою образ блакитної дитини з однойменної повісті А.Дімарова?
А) розбишаку, халамидника;
Б) чемну,виховану дитину;
В)підлабузника, зрадника.
4. У 1949 році вийшла перша книжка Дімарова:
А) Міські історії;
Б) Гості з Волині;
В) Біль і гнів.
5. Повість «Блакитна дитина» є:
А) частиною дилогії;
Б) частиною трилогії;
В) самостійним твором.
6. Кого авторові повісті нагадувала «трійка» у щоденнику школяра?
А) ведмежі лапки;
Б)злющого шершня;
В)журавля в небі.
7. Як відреагував Павло Степанович, коли дізнався, що Толя єдиний у класі не виконав домашнього завдання?
А) поставив йому двійку в журнал;
Б) пробачив і став пояснювати наступні правила;
В) викликав до себе в кабінет і індивідуально пояснив незрозумілу тему;
8.Чий це портрет: « Ніхто у нашому селі не мав таких блискучих,із рипом,чобіт, такого синющого галіфе,таких червоних сорочок із справжнього оксамиту,що аж очі вбирали,виглядаючи спід чорного,теж нового-новісінького піджака!»?​

Одним із центральних образів твору є полковник Шрам, «по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, ПО пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - старий козарлюга». Отримав він ці шрами вздовж і впоперек у боях із Хмельницьким проти ляхів, де ніхто краще його не ставав до бою, за що козаки й прозвали його Шрамом. Найвірніший однодумець Сомка, справжній патріот України, воїн, козак, одночасно піп і полковник, для нього мірилом власних і чужих вчинків є інтереси України, за долю якої він уболіває всім серцем. Без плачу й жалю прощався із мертвим тілом сина, що його сім раз наскрізь було пробито кулями, але гірко плакав, що «Вкраїна розідрана надвоє, проте усім байдуже!». І лише віра в те, що не одного його турбує майбутнє рідного краю, може звеселити його. Таким він виховав і сина. «Орел, а не козак!» - говорить про нього Василь Невольник. А батько полковник Шрам, почувши таке про сина, роздумує: «Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє». Диву даєшся, коли читаєш такі роздуми. 

Перш за все для нього - козацька честь, гідність, а потім уже батьківська любов. Це людина цільна, мужньої і суворої вдачі, але майже зовсім позбавлена душевної теплоти і сердечності. Лише його ліричні роздуми про Київ, який «велика слава не раз осіяла і великі злигодні… з усіх батьків збирались» - щирі, пересипані пестливими словами, лагідністю, ніжністю. І знову козацьке серце просило битв за рідну землю, знову воно рвалося у бій за Україну, об’єднану, вільну, щасливу! За її майбутнє, за майбутнє українського народу і віддає полковник Шрам своє життя, не врадивши нічого супротив лихої української долі. Хоч же і полягли головами славні козаки, лицарі запорізькі, хочь і вмерли лютою смертю, але не вмерла, не полягла їх слава. І буде їх слава вічна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами».

Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається. Птицю пізнати по пір'ю, а людину по мові. Рідна мова - не полова: її за вітром не розвієш. Більше діла — менше слів. Будь господарем своєму слову. Мовивши слово, треба бути йому паном. Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш. Від красних слів язик не відсохне. Від солодких слів кислиці не посолодшають. Від меча рана загоїться, а від лихого слова — ніколи. Від теплого слова і лід розмерзається. Вода все сполоще, тільки злого слова ніколи. Впік мене тим словом, не треба й вогню.