Яких літературних жанрах Вінниіченко був новатором? Чому вважають, що саме В. Винниченко започаткував українську художню фантастику? Яким саме своїм твором?
Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш "Не журись, дівчино".
У 1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.
М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з Росії". Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський голос" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря". З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У "Літературно-науковому віснику" опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур".
У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911−1917 pp. видав збірки поезій "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), "Євшан-зілля" (1917).
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 р. у Варшаві видав збірку "За Україну!", невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.
Відповідь:Железняк решился поднять народное восстание и стал во главе гайдамацкого отряда из нескольких сот человек, назвавшись запорожским полковником, созывая к себе народ. Решающую роль сыграли слухи о якобы имеющейся у него грамоте Екатерины II, повелевающей истреблять поляков и евреев на Украине. Толпы народа сошлись на этот призыв, и Железняк, постепенно увеличивая свои силы, в апреле 1768 года вышел из Мотронинского леса и дошел до Умани, истребляя по пути поляков и евреев.
Особенно кровавая резня произошла в Умани, куда, как в наиболее укрепленное место, стекалось при появлении первых слухов о восстании большое число польских панов. Перед Уманью Железняка встретила надворная казацкая команда киевского воеводы Ф. Потоцкого, под предводительством сотника Ивана Гонты, который перешёл на сторону Железняка. После взятия Умани, в ней, по словам некоторых польских историков, погибло до 20 000 человек польских панов и евреев, Железняк провозгласил восстановление Украинского государства - Гетманщины, а Повстанческая Рада назвала его гетманом. [2]
В июне 1768 года присланный генералом П. Кречетниковым отряд под командованием полковника Каргопольского карабинерного полка Гурьева захватил Железняка и Гонту в плен:
« Получен рапорт от полковника Гурьева, что он, прибыв под местечко Гумань, нашел лагерь грабителей, к коим послал поручика Кологривова, с тем чтобы они отдались; но оные, не допустив его до себя, стали стрелять, почему он, увидя их сопротивление, тотчас атаковал и, не дав им оправиться, взял, коих нашлось: наших запорожцев 65 да здешних разных Козаков 780 человек, и при них взято 14 пушек и великое число ружей и протчего, и до тысячи лошадей... »
Как подданный Российской империи, Максим Железняк не был выдан полякам, подобно Ивану Гонте, а остался в руках русских властей. 8 июля 1768 года он был, вместе с 73 товарищами, которые считались русскими подданными, заключен в Киево-Печерскую крепость, а в конце месяца вышло распоряжение о предании его суду в киевской губернской канцелярии. Суд осудил Максима Железняка и его соратников к избиению батогами, клеймению, вырыванию ноздрей и пожизненному заключению в шахтах Нерчинска. Находясь под караулом в окрестностях Ахтырки, Железняк с 51 товарищем сумел бежать, обезоружив охрану, но большая часть бежавших, в том числе сам предводитель, были вскоре пойманы.
По другой версии, позже, уже находясь на каторге, Максим Железняк снова бежал и даже принимал участие в войне под руководством Пугачёва.
В украинской народной памяти Максим Железняк остался как герой национально-освободительной борьбы с поляками и евреями и защитником православной веры, его образ сохранился в народных песнях и преданиях в идеализированном виде.
Максим Железняк является одним из главных персонажей знаменитой поэмы Т. Г. Шевченко «Гайдамаки».
Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш "Не журись, дівчино".
У 1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.
М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з Росії". Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський голос" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря". З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У "Літературно-науковому віснику" опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур".
У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911−1917 pp. видав збірки поезій "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), "Євшан-зілля" (1917).
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 р. у Варшаві видав збірку "За Україну!", невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.
Объяснение:
Відповідь:Железняк решился поднять народное восстание и стал во главе гайдамацкого отряда из нескольких сот человек, назвавшись запорожским полковником, созывая к себе народ. Решающую роль сыграли слухи о якобы имеющейся у него грамоте Екатерины II, повелевающей истреблять поляков и евреев на Украине. Толпы народа сошлись на этот призыв, и Железняк, постепенно увеличивая свои силы, в апреле 1768 года вышел из Мотронинского леса и дошел до Умани, истребляя по пути поляков и евреев.
Особенно кровавая резня произошла в Умани, куда, как в наиболее укрепленное место, стекалось при появлении первых слухов о восстании большое число польских панов. Перед Уманью Железняка встретила надворная казацкая команда киевского воеводы Ф. Потоцкого, под предводительством сотника Ивана Гонты, который перешёл на сторону Железняка. После взятия Умани, в ней, по словам некоторых польских историков, погибло до 20 000 человек польских панов и евреев, Железняк провозгласил восстановление Украинского государства - Гетманщины, а Повстанческая Рада назвала его гетманом. [2]
В июне 1768 года присланный генералом П. Кречетниковым отряд под командованием полковника Каргопольского карабинерного полка Гурьева захватил Железняка и Гонту в плен:
« Получен рапорт от полковника Гурьева, что он, прибыв под местечко Гумань, нашел лагерь грабителей, к коим послал поручика Кологривова, с тем чтобы они отдались; но оные, не допустив его до себя, стали стрелять, почему он, увидя их сопротивление, тотчас атаковал и, не дав им оправиться, взял, коих нашлось: наших запорожцев 65 да здешних разных Козаков 780 человек, и при них взято 14 пушек и великое число ружей и протчего, и до тысячи лошадей... »
Как подданный Российской империи, Максим Железняк не был выдан полякам, подобно Ивану Гонте, а остался в руках русских властей. 8 июля 1768 года он был, вместе с 73 товарищами, которые считались русскими подданными, заключен в Киево-Печерскую крепость, а в конце месяца вышло распоряжение о предании его суду в киевской губернской канцелярии. Суд осудил Максима Железняка и его соратников к избиению батогами, клеймению, вырыванию ноздрей и пожизненному заключению в шахтах Нерчинска. Находясь под караулом в окрестностях Ахтырки, Железняк с 51 товарищем сумел бежать, обезоружив охрану, но большая часть бежавших, в том числе сам предводитель, были вскоре пойманы.
По другой версии, позже, уже находясь на каторге, Максим Железняк снова бежал и даже принимал участие в войне под руководством Пугачёва.
В украинской народной памяти Максим Железняк остался как герой национально-освободительной борьбы с поляками и евреями и защитником православной веры, его образ сохранился в народных песнях и преданиях в идеализированном виде.
Максим Железняк является одним из главных персонажей знаменитой поэмы Т. Г. Шевченко «Гайдамаки».