Адже він прекрасно розуміється на характерах і вдачі людей, відчуває, хто йому друг, а хто ворог. Незважаючи на те що він хижак, ніколи не заподіє зла тим, хто робив йому добро. Так, коли їх із Андрійком у степу застала заметіль, Сіроманець ніс хлопчика на своїй спині, зігрівав своїм теплом, доки їх не знайшли. Вовк урятував хлопчикові життя. Сіроманець — досвідчений і мудрий. Він довгий час був ватажком зграї, виховав багатьох вправних, сильних і сміливих вовків. До його порад завжди прислухалися молоді вовки, на його думку зважали, «він снився молодим вовчицям». А ще його проклинали конюхи та пастухи, коли він завдавав шкоди череді чи отарі. Сіроманець цитатна характеристика — «Потім вовк заспівав. Він співав тихим старим голосом…»; — «…він був найстарішим вовком світі. Все своє Сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки з лісів і яруг мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь з передсмертним кривавим хрипом падав на траву чи на сніг од зубів Сіроманця…»; — «… на старість вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його по світу, і кашляти вже почав, і снився йому щоночі єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам»; — «…Його проклинали конюхи та пастухи. Коли ж нічого були їсти і вовк пересиджував день або й три на болоті чи в чагарях, то й зграя сиділа позаду нього, кусаючи себе за хвости…»; — «Сіроманець тим часом обнюхав Сашка з ніг до голови, лизнув по куртці ґудзика і ліг на листя»; — «Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства, бо ковтнув навіть не пожувавши»; — «Сіроманець провів Сашка до узлісся, потерся об Сашкове плече і так стояв, аж доки запах його нового товариша не ослаб у глибині темного листопадового вітру…»; — «Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі»; — «Зімлілий вовк лежав у кузні на драбині біля горна… Вовк розкрив рота під іній, і йому стало легше дихати… Він поворухнув замотузованими лапами, понюхав молоток біля ковадла та й наче заснув»; dovidka.biz.ua — «Тим часом Сіроманець тікав. …Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо і слухав, чи не летить вертоліт… Забіг аж до лиману…»; — «…Сховався Сіроманець на полігоні… відчував, що тут йому буде спокій»; — «Повалили такі могутні сліпі сніги, що навіть і він. Сіроманець, злякався: він добре знав, чим ці сніги йому пахнуть. Вдень і вночі він рився в снігах, орав їх лапами і зубами, але небо наче прорвало, і жодної миші, як на гріх!»; а «Сіроманець охляв. Він часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню і поповзом добиратись: куди — невідомо»; — «…Сіроманець уже не котився — його котив вітер… Вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його і від неї»; — «Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима… Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи». Сіроманець — це старий вовк, який вже доживає свого віку. У молоді роки він був прикладом для наслідування та справжнім ватажком зграї, але коли прийшла старість — він осліп і залишився сам. Автор співчуває йому і, навіть зображуючи картини його полювання або зустрічі з ворогами, описує поведінку вовка так, як би це був не хижак, а звичайний свійський пес. У Сіроманця вже не залишилось агресії — він багато чого побачив за життя, тому наприкінці йому хотілося одного — спокою. Він був ватажком завжди, тому коли залишився на самоті, це не було для нього природним. Він познайомився з Сашком, та, зрозумівши, що хлопчик ставиться до нього приязно — став для нього кращим другом. Навіть коли вовк змушений був тікати подалі від села та від переслідувачів, він не забув хлопця. Він знайшов нових знайомих, серед яких був маленький хлопчик Андрійко, але навіть тоді він не забував про Сашка і при нагоді — повернувся до свого маленького захисника. Цим автор дає нам зрозуміти, що вовкові притаманні такі якості, як вірність та вдячність. На жаль, остання подорож до лікарні не була вдалою, і, коли Сіроманець зрозумів, що ніхто не буде його лікувати — просто втік та повернувся помирати в рідне село. Але доля була на стороні Сіроманця — селяни нічого йому не зробили. Тоді останнє, що залишилось вовку, — померти на самоті, згадуючи найприємніші моменти життя.
У творі В. Близнеця “Звук павутинки” Льоньку супроводжують його друзі, образи яких є символічними. Вимріяна постать Ніни відображає людську надію, а більш реальний герой – Адам – є символом життя і неминучої смерті.
Адам має справжню жагу до життя і не втрачає її до останньої миті свого життя. Він, знаючи що ось-ось помре від малокрів”я, все ще здатен сприймати природу і маленького мрійливого хлопчика, з його неосяжною фантазією.
Ніна є героїнею більш фантастичною, вона хоч і сприймається як звичайна людина, та для Льоні залишається загадкою: чи була вона на справді, чи він її вигадав. Вона справже втілення людської надії, теж загадкової і оповитої сплетінням реальності з фантастичним.
Читаючи твір Віктора Близнеця “Звук павутинки”, я поринула у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. Ця гармонія створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.
Найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає маленький допитливий хлопчик Льонька. Його світ – це водночас викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть. В їх оточенні Льоня помічає найменший порух природи – звук павутинки. Це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше – у саму душу.
Отже, найкращі фарби – це почуття людини, а природа – це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.
У творі В. Близнеця “Звук павутинки” Льоньку супроводжують його друзі, образи яких є символічними. Вимріяна постать Ніни відображає людську надію, а більш реальний герой – Адам – є символом життя і неминучої смерті.
Адам має справжню жагу до життя і не втрачає її до останньої миті свого життя. Він, знаючи що ось-ось помре від малокрів”я, все ще здатен сприймати природу і маленького мрійливого хлопчика, з його неосяжною фантазією.
Ніна є героїнею більш фантастичною, вона хоч і сприймається як звичайна людина, та для Льоні залишається загадкою: чи була вона на справді, чи він її вигадав. Вона справже втілення людської надії, теж загадкової і оповитої сплетінням реальності з фантастичним.
Читаючи твір Віктора Близнеця “Звук павутинки”, я поринула у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. Ця гармонія створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.
Найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає маленький допитливий хлопчик Льонька. Його світ – це водночас викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть. В їх оточенні Льоня помічає найменший порух природи – звук павутинки. Це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше – у саму душу.
Отже, найкращі фарби – це почуття людини, а природа – це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.