Багато людей не розрізняють колядок і щедрівок. Ці обрядові пісні виконують лише в певний період — на різдвяно-новорічні свята. Скажімо, колядки співають, починаючи з Різдва й до Водохрещ, себто з 7 по .19 січня. Натомість щедрівки виконують лише протягом тижня — від Нового року й до Водохрещ.
Виникли ці обрядові пісні ще до прийняття християнства, і виконували їх лише парубки, котрі провідували селян і вшановували господарів та їхніх дітей. У дохристиянські часи їх виконували лише весною, оскільки під цю пору відзначали Новий рік. Навіть коли змінився порядок щодо нового року, колядки лишилися незмінними.
Щедрівки та Маланкову виставу виконували колись тільки дівчата. До хат заходити не годилося. Робили це під вікнами осель. Господарі, у свою чергу, обдаровували всіх смачним печивом, яблуками чи горіхами.
Удосвіта на Василя хлопчики оббігали найближчих родичів та сусідів і засівали їхні домівки збіжжям — зернами пшениці або жита. Попросивши дозволу, юний посівальник ставав біля порога, брав у жменю зерно та скроплював ним долівку хати, приказуючи в такт віршований текст.
Приємно, що колядування, щедрування й засівання збереглися аж донині.
Софія — глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим чуттям краси. Але життя приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої родини, але батько «стратив маєток» і «помер наглою смертю». Мати безнадійно хвора. Смерть батька вразила дівчину, вона пережила нервове потрясіння. Тяжко перенесла дівчина й трагедію свого першого кохання, ту чудову дружбу, що мала підносити і окрилювати її. «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене,- каже вона,- віддала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра (як це робила Ганнуся), лиш назавсігди» (І, 526). Але кохана людина заради матеріального добробуту «розтоптала і відкинула Софіїну любов. Шукала (його) з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями», немов заблудша семилітня дитина, «трохи не питала кожного прохожого: «Не бачили ви його?» Був — і нема…»
Ганна, художниця, за поглядами наймодерніша. Її мета — удосконалення художньої майстерності в Римі, заради чого вона ладна піти на будь-які компроміси. Дівчина відкидає можливість щирого кохання між чоловіком і жінкою й готова побратися з будь-ким, хто створить для неї умови для творчості. Тільки мистецтво може зробити її щасливою. Своє прагнення самореалізації героїня втілює у формулі: «...як стану цілком своїм паном, — розмахну крилами під небеса».
Марта — головна героїня, оповідачка, крізь сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ. За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «...в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці. Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі домашньо-практичні погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.
Виникли ці обрядові пісні ще до прийняття християнства, і виконували їх лише парубки, котрі провідували селян і вшановували господарів та їхніх дітей. У дохристиянські часи їх виконували лише весною, оскільки під цю пору відзначали Новий рік. Навіть коли змінився порядок щодо нового року, колядки лишилися незмінними.
Щедрівки та Маланкову виставу виконували колись тільки дівчата. До хат заходити не годилося. Робили це під вікнами осель. Господарі, у свою чергу, обдаровували всіх смачним печивом, яблуками чи горіхами.
Удосвіта на Василя хлопчики оббігали найближчих родичів та сусідів і засівали їхні домівки збіжжям — зернами пшениці або жита. Попросивши дозволу, юний посівальник ставав біля порога, брав у жменю зерно та скроплював ним долівку хати, приказуючи в такт віршований текст.
Приємно, що колядування, щедрування й засівання збереглися аж донині.
Софія — глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим чуттям краси. Але життя приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої родини, але батько «стратив маєток» і «помер наглою смертю». Мати безнадійно хвора. Смерть батька вразила дівчину, вона пережила нервове потрясіння. Тяжко перенесла дівчина й трагедію свого першого кохання, ту чудову дружбу, що мала підносити і окрилювати її. «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене,- каже вона,- віддала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра (як це робила Ганнуся), лиш назавсігди» (І, 526). Але кохана людина заради матеріального добробуту «розтоптала і відкинула Софіїну любов. Шукала (його) з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями», немов заблудша семилітня дитина, «трохи не питала кожного прохожого: «Не бачили ви його?» Був — і нема…»
Ганна, художниця, за поглядами наймодерніша. Її мета — удосконалення художньої майстерності в Римі, заради чого вона ладна піти на будь-які компроміси. Дівчина відкидає можливість щирого кохання між чоловіком і жінкою й готова побратися з будь-ким, хто створить для неї умови для творчості. Тільки мистецтво може зробити її щасливою. Своє прагнення самореалізації героїня втілює у формулі: «...як стану цілком своїм паном, — розмахну крилами під небеса».
Марта — головна героїня, оповідачка, крізь сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ. За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «...в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці. Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі домашньо-практичні погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.