— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його .
— Ох, бабусечко! І морено, і мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, і десяте, і п’яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови й до музики добре і я бралася, до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока... Учися та й забудь! І тим, що учать, — нуда, і тим, що вчаться, — біда. Багацько часу пропало марно! (...) Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумалися, бабусю?
— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно вухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу (...)
Нещодавно на уроці української літератури ми прочитали оповідання Григора Тютюнника "Дивак". Мені одразу здалося, що з'явився у мене новий друг — щирий, добрий.
Запам'ятались Олесеві очі: "чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ". Так, хлопчик допитливий, цікавиться всіма дрібничками, що трапляються йому на шляху до школи. "Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах". Олесь сприймає природу як живу істоту; зрозумівши, що сосна помирає, він хоче їй до хоч би нагребти сніжку на її оголене коріння. Жаль йому і льоду, який ламають хлопці, і пліточки, яка опинилася в зубах у щуки. Хлопчина має творчу, живу уяву, яка допомагає йому жити цікаво, змістовно, бачити красу навколо себе.
Олесь добрий, і навіть я б сказала, мудрий. Він не забіяка (не дав же здачі Федькові!). Але, разом з тим, Олесь — рішучий хлопець. Він уміє обстоювати власну думку і протестує проти вчительки, яка не хоче його зрозуміти і дозволити виконувати інше завдання. Не сприймає він і дідову жорстоку науку: "Тут, на землі, не бити не можна".
Я думаю, що такі, як Олесь, стають справжніми людьми, небайдужими, чутливими до навколишнього світу. І без таких "диваків" світ став би жорстоким і холодним.
— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його .
— Ох, бабусечко! І морено, і мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, і десяте, і п’яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови й до музики добре і я бралася, до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока... Учися та й забудь! І тим, що учать, — нуда, і тим, що вчаться, — біда. Багацько часу пропало марно! (...) Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумалися, бабусю?
— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно вухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу (...)
Запам'ятались Олесеві очі: "чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ". Так, хлопчик допитливий, цікавиться всіма дрібничками, що трапляються йому на шляху до школи. "Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах". Олесь сприймає природу як живу істоту; зрозумівши, що сосна помирає, він хоче їй до хоч би нагребти сніжку на її оголене коріння. Жаль йому і льоду, який ламають хлопці, і пліточки, яка опинилася в зубах у щуки. Хлопчина має творчу, живу уяву, яка допомагає йому жити цікаво, змістовно, бачити красу навколо себе.
Олесь добрий, і навіть я б сказала, мудрий. Він не забіяка (не дав же здачі Федькові!). Але, разом з тим, Олесь — рішучий хлопець. Він уміє обстоювати власну думку і протестує проти вчительки, яка не хоче його зрозуміти і дозволити виконувати інше завдання. Не сприймає він і дідову жорстоку науку: "Тут, на землі, не бити не можна".
Я думаю, що такі, як Олесь, стають справжніми людьми, небайдужими, чутливими до навколишнього світу. І без таких "диваків" світ став би жорстоким і холодним.