Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. А тепер вони є, але майже ніхто не хоче їх читати. Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.
«Надежда-это пугливая птаха, которая гнездится в душе человека», — эти слова американской поэтессы Эмили Дикинсон заслуженно стали афоризмом. Мыслители всех времен по-разному относились к надеждам. Кто-то считал их лучшим человеческим двигателем, а кто-то – наивысшим злом. Однако все сходились в одном: когда пропадает надежда, возникает пустота. Именно надежда, притаившись в сердце, дает возможность быть счастливым даже среди несчастий. Человеческая природа такова, что свои надежды человек прячет в глубине души, лелеет их и до последнего верит, что они непременно сбудутся. В литературе тема надежды встречается довольно часто, как и в жизни. Одним из примеров тихой греющей сердце надежды являются верования героев пьесы М. Горького «На дне». Все герои произведения, за исключением, Бубнова, отвергают свой «ночлежный» образ жизни. Они надеются, что судьба преподнесет им еще один шанс, который позволит им подняться со «дна». Так, например, Клещ говорит: “Я — рабочий человек… я с малых лет работаю… Ты думаешь, я не вырвусь отсюда? Вылезу, кожу сдеру, а вылезу… Вот, погоди”, умрет жена…” Усиливают надежды на новую жизнь речи Луки. Только благодаря надежде Мастер из произведения Булгакова написал свой роман о Понтии Пилате. Робкий, но талантливый писатель, мечтавший вырваться из своего подвальчика, из своей не самой благополучной жизни, надеялся, что его роман будет напечатан. Только надежда, греющая его сердце, заставляла его закрывать глаза на существующие в литературной среде порядки. Была надежда – были силы писать.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. А тепер вони є, але майже ніхто не хоче їх читати.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.
Мыслители всех времен по-разному относились к надеждам. Кто-то считал их лучшим человеческим двигателем, а кто-то – наивысшим злом. Однако все сходились в одном: когда пропадает надежда, возникает пустота. Именно надежда, притаившись в сердце, дает возможность быть счастливым даже среди несчастий.
Человеческая природа такова, что свои надежды человек прячет в глубине души, лелеет их и до последнего верит, что они непременно сбудутся.
В литературе тема надежды встречается довольно часто, как и в жизни. Одним из примеров тихой греющей сердце надежды являются верования героев пьесы М. Горького «На дне». Все герои произведения, за исключением, Бубнова, отвергают свой «ночлежный» образ жизни. Они надеются, что судьба преподнесет им еще один шанс, который позволит им подняться со «дна». Так, например, Клещ говорит: “Я — рабочий человек… я с малых лет работаю… Ты думаешь, я не вырвусь отсюда? Вылезу, кожу сдеру, а вылезу… Вот, погоди”, умрет жена…” Усиливают надежды на новую жизнь речи Луки.
Только благодаря надежде Мастер из произведения Булгакова написал свой роман о Понтии Пилате. Робкий, но талантливый писатель, мечтавший вырваться из своего подвальчика, из своей не самой благополучной жизни, надеялся, что его роман будет напечатан. Только надежда, греющая его сердце, заставляла его закрывать глаза на существующие в литературной среде порядки. Была надежда – были силы писать.