Доктор Брякус – перший тренер Івана, який і помітив талант хлопця. Він інтелігент, у минулому відомий спортсмен. Загинув під час автокатастрофи.
Аделія Бухенбах – власниця цирку. Врятувала Силу із в’язниці.
Міха Голий – крадій, який став товаришем Івана Сили. “Привокзальний волоцюга, пройдисвіт, злодій”
Валет – “Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями.”
Фікса – таємний агент поліції. “Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами. Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується”
Магдебура – “Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж , він представляв силові органи. У молодості був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет.
Бенцик – “Старший слідчий. Він сидів за столом у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити правду”
Бідосько – “Колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по сусідству”
Пандорський – “Ось вийшов імпресаріо у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом метеликом на шиї”. У його статечній поставі, розумних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало”.
Фандіго – акробат “атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя”
Мілена – “русява дівчина з пишними кучерями і сріблястою короною і почала грандіозно танцювати на великій блискучій кулі”
Карлик Піня – ” Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.”
Маруська – дівчина з рідного села Івана, в яку він був закоханий. “вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився: карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса”
П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою із його,творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсєна.Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був просто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.
Аделія Бухенбах – власниця цирку. Врятувала Силу із в’язниці.
Міха Голий – крадій, який став товаришем Івана Сили. “Привокзальний волоцюга, пройдисвіт, злодій”
Валет – “Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями.”
Фікса – таємний агент поліції. “Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами. Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується”
Магдебура – “Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж , він представляв силові органи. У молодості був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет.
Бенцик – “Старший слідчий. Він сидів за столом у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити правду”
Бідосько – “Колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по сусідству”
Пандорський – “Ось вийшов імпресаріо у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом метеликом на шиї”. У його статечній поставі, розумних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало”.
Фандіго – акробат “атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя”
Мілена – “русява дівчина з пишними кучерями і сріблястою короною і почала грандіозно танцювати на великій блискучій кулі”
Карлик Піня – ” Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.”
Маруська – дівчина з рідного села Івана, в яку він був закоханий. “вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився: карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса”
П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою із його,творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсєна.Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був просто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.