духовний шлях тараса шевченка є класичним прикладом нелегкого шляху православного християнина, який шукає в умовах соціальної несправедливості правду божу та волю до існування, взірцем пошуку духовного шляху всебічного пізнання людського буття та прагнення народу до самобутності.
з одного боку, життя шевченка визначене його пристрасним, безкомпромісним, суперечливим характером, сповненим «непорушної хохлацької впертості»[1]. з другого боку, життєвий шлях поета став школою вчителя моралі, вчителя життя та національної самосвідомості[2].
і це не випадково, бо лише через подолання людського страждання, суперечностей життя, надивившись на «похмуру декорацію та бездушних, грубих лицедіїв»[3] та її «мерзенних уславлювачів»[4], як писав шевченко, — можна наблизитися до істини.
місце соціальної етики в літературній спадщині шевченка
літературна спадщина шевченка в сучасній науці досить ґрунтовно вивчається світськими дослідниками. питання ж релігійної етики, соціальної думки, підняті мислителем, все ще вимагають серйозного богословського дослідження та певного церковного осмислення. питання про місце соціальної етики в літературній спадщині шевченка стоїть сьогодні досить гостро не лише у філософії, а й у політичній теології. цим стурбовані не лише професійні філологи, літературознавці, педагоги, а й взагалі всі, хто цікавиться спадком українського генія[5].
питання пізнання життя, тимчасового та вічного, земного та небесного, місце людини у всесвіті, рідної вітчизни — україни у світовій історії сповнили все створене шевченком у літературі пекучою жагою відповіді. творчість кобзаря стверджує життя, воно закликає на духовну боротьбу та соціальний спротив, долає суперечності духовного та соціального буття людства.
шевченко, порушуючи численні проблеми соціального устрою суспільства, вказує на велич бога у світобудові, на місце людини в світі, батьківщини в долі особистості, формуючи цим певні засади етичної самосвідомості людської особистості.
до першої світової війни футуризм в індустріально відсталій україні не мав сприятливого ґрунту. перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив василіск гнєдов. але вже 1914 лідер українського футуризму михайль семенко видав збірку поезій «дерзання» і «кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «флямінґо» (1919 — 21), «аспанфут» (1921 — 24) у києві, а після переїзду до харкова журнал «нова генерація» (1928 — 30). під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною «пролетарського мистецтва» й від деструкції перейти до пропаганди конструктивізму й (низку статей надрукував у «новій генерації» к. малевич), а потім його зовсім заборонено. до «нової генерації» належали, крім м. семенка, поети гео шкурупій, олекса влизько, м. скуба тощо, теоретик о. полторацький. деякий час під впливом футуризму був микола бажан. близько до футуризму стояв валер'ян поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». футуристи не мали такої видатної позиції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «нова генерація» пропагувала модерні західноєвропейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, й журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій 1932 року.
крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футуристів: у харкові «ком-космос» (1921), в одесі «юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у москві «сім» («село і місто», 1925), що об'єднувало українських письменників у ррфср. органами футуризму в 1920-их роках були ще «семафор у майбутнє», «катафалк искусства» (російською мовою) і «гольфштром».
у мистецтві, крім о. архипенка, який від 1906 перебував поза україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до цього останнього належали о. екстер, о. богомазов, почасти а. петрицький, брат м. семенка василь, в. єрмилов, к. малевич, є. прибильська, євген сагайдачний, о. сорохтей, графік п. ковжун, члени українського футуристичного гуртка в києві і група митців з кола «нової генерації».
ответ:
духовний шлях тараса шевченка є класичним прикладом нелегкого шляху православного християнина, який шукає в умовах соціальної несправедливості правду божу та волю до існування, взірцем пошуку духовного шляху всебічного пізнання людського буття та прагнення народу до самобутності.
з одного боку, життя шевченка визначене його пристрасним, безкомпромісним, суперечливим характером, сповненим «непорушної хохлацької впертості»[1]. з другого боку, життєвий шлях поета став школою вчителя моралі, вчителя життя та національної самосвідомості[2].
і це не випадково, бо лише через подолання людського страждання, суперечностей життя, надивившись на «похмуру декорацію та бездушних, грубих лицедіїв»[3] та її «мерзенних уславлювачів»[4], як писав шевченко, — можна наблизитися до істини.
місце соціальної етики в літературній спадщині шевченка
літературна спадщина шевченка в сучасній науці досить ґрунтовно вивчається світськими дослідниками. питання ж релігійної етики, соціальної думки, підняті мислителем, все ще вимагають серйозного богословського дослідження та певного церковного осмислення. питання про місце соціальної етики в літературній спадщині шевченка стоїть сьогодні досить гостро не лише у філософії, а й у політичній теології. цим стурбовані не лише професійні філологи, літературознавці, педагоги, а й взагалі всі, хто цікавиться спадком українського генія[5].
питання пізнання життя, тимчасового та вічного, земного та небесного, місце людини у всесвіті, рідної вітчизни — україни у світовій історії сповнили все створене шевченком у літературі пекучою жагою відповіді. творчість кобзаря стверджує життя, воно закликає на духовну боротьбу та соціальний спротив, долає суперечності духовного та соціального буття людства.
шевченко, порушуючи численні проблеми соціального устрою суспільства, вказує на велич бога у світобудові, на місце людини в світі, батьківщини в долі особистості, формуючи цим певні засади етичної самосвідомості людської особистості.
объяснение:
ответ:
до першої світової війни футуризм в індустріально відсталій україні не мав сприятливого ґрунту. перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив василіск гнєдов. але вже 1914 лідер українського футуризму михайль семенко видав збірку поезій «дерзання» і «кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «флямінґо» (1919 — 21), «аспанфут» (1921 — 24) у києві, а після переїзду до харкова журнал «нова генерація» (1928 — 30). під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною «пролетарського мистецтва» й від деструкції перейти до пропаганди конструктивізму й (низку статей надрукував у «новій генерації» к. малевич), а потім його зовсім заборонено. до «нової генерації» належали, крім м. семенка, поети гео шкурупій, олекса влизько, м. скуба тощо, теоретик о. полторацький. деякий час під впливом футуризму був микола бажан. близько до футуризму стояв валер'ян поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». футуристи не мали такої видатної позиції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «нова генерація» пропагувала модерні західноєвропейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, й журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій 1932 року.
крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футуристів: у харкові «ком-космос» (1921), в одесі «юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у москві «сім» («село і місто», 1925), що об'єднувало українських письменників у ррфср. органами футуризму в 1920-их роках були ще «семафор у майбутнє», «катафалк искусства» (російською мовою) і «гольфштром».
у мистецтві, крім о. архипенка, який від 1906 перебував поза україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до цього останнього належали о. екстер, о. богомазов, почасти а. петрицький, брат м. семенка василь, в. єрмилов, к. малевич, є. прибильська, євген сагайдачний, о. сорохтей, графік п. ковжун, члени українського футуристичного гуртка в києві і група митців з кола «нової генерації».
объяснение: