На думку інших людей , ще одним дивацтвом було в хлопця бажання читати.Бо Михайлик перечитував все. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю мастити чоботи Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось. Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль". В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені. Я знаю що твір вийшов дуже довгий але якось так)))
А коли це не подіяло, він хльоснув її своєю міцною ручищей по ніжному стволу. Берізка похитнулася і, не зронивши ні слова, відійшла на безпечну відстань.Всі підневільні, затамувавши подих гали цей поєдинок.Тоді дуб, улесливо посміхаючись, підніс Березі букет чудових хризантем і знову сказав:- Ти мені потрібна! Хто мені буде підраховувати прибуток, хто буде розмовляти з моїми працівниками?! ..Несподівано з'явилася юна Дубиха, ніхто й не помітив, коли вона встигла вирости і подорослішати. Осінь вступала у свої права, і листя у юної спокусниці забарвилася в малиново-червоний колір, а листя у неї були - чудо: витончені, злегка нагадують кленові.Дуб оторопів і забув про все на світі - він не відводив погляду від молоденької кокетки.Минуло кілька років. Юна особа, з роду червоних дубів, безперешкодно панувала в парку. Могутній дуб, перетворившись на покірного слугу, мовчки зносив примхи долі, що випали на його долю, згадуючи щасливі часи, коли його обожнювала наївна берізка.Молода тіранка жила в своє задоволення - неподалік юні червоні дубки з благоговінням ловили погляди своєї пані.Береза, навчена життєвим досвідом, перебралася з паркового свавілля у двір привітною господині і спокійно доживала віку, розповідаючи численні історії з паркової життя.Якось восени, гуляючи в старому парку, я звернула увагу на дуб, якому було не менше ста років. Дерево у розквіті сил, як для дубової тривалості життя, але якимось пригнічено і нерадісним він здавався. Неподалік милувалося своїм багряним шатами молоде деревце - дубок з роду червоних дубів.Вийшовши з парку, в одному з дворів побачила літню березу - ще струнку красуню. Вона легенько перебирала своїми жовто-бурштиновими листочками, немов за до розмови. Я прислухалася, і ось яку історію вона мені повідала ...У старому занедбаному парку безроздільно панував могутній дуб. Він методично примножував своє багатство, не гребуючи ніякими засобами. Всі дерева і чагарники зобов'язані були здавати йому урожай. Горобина недовго красувалася своїми яскраво-помаранчевими плодами, глід не встигав досхочу нагодувати своїх помічниць-птахів - всевидюче дуб все підгрібав під себе.Знаючи про корисні властивості і квітів, і плодів бузини, господар парку злився і розмірковував, що ж вигідніше: квіти обдерти або дочекатися ягід.Більше всіх діставалося ніжним белоствольная Берізка: дуб безжально обривав їх нирки і викачував сік - аптекарі щедро платили за цей товар. Багато деревця гинули, не встигнувши зацвісти і залишити після себе потомство.Правда, одну березу цей парковий варвар визнавав: сподобалася вона йому за розум і лагідний характер. Ось береза, по наївності своїй, і потрапила в його мережі: довгі роки вірою і правдою служила, щосили намагаючись зберігати справедливість. Де хитрістю, де ласкою вона, як могла, домагалася зменшення поборів і дбайливого ставлення до рослин.Але ... всьому буває межа - прозріла і береза: втомлена, змучена вона вирішила покинути тирана.Ось тут-то ображене самолюбство і показало себе у всьому своєму неподобстві.- Ти мені потрібна, - говорив він і ніжно посміхався.
