За Василем Скуратівським
БЕРЕЗЕНЬ
Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе со-
нечко голубить зір. На душі від того весело й святково.
Бабуся повитягали з-під припічка всілякі вузлики, пе-
редивляються їх. Чого там тільки нема! Он наїжачилося
насіння моркви, плескатіють бубки огірків, крадькувато
визирають темно-коричневі клубочки бурякової розса-
ди, дрібніють мачинки цибулі та щавлю...
— Бабусю, чого це ви так рано взялися за насіння? —
запитую з подивом. — Ще ж не вся земля розмерзлася.
— Воно-то так. Але ж незабаром земля стужавіє.
Одразу скільки роботи прибавиться: скопувати грядки,
садити й сіяти. А перед тим як висівати розсаду, треба
вже знати, чи справно вона перезимувала, чи гарно
проростатиме. Отож заздалегідь і перевіряють, яка вона.
— А як це зробити?
— Ось візьму з кожного вузлика по пучці розсади,
замочу її у воді. За тиждень-другий вона мусить
обов'язково набубнявіти. Та й час уже не такий ранній,
як тобі здається. Вісімнадцятого березня день почне
переважувати ніч. А коли надійде теплий Олексій, то,
кажуть, розсаду в хаті посій.
— А коли ж Олексій настає?
— Він завше дотримується одного числа — тридця-
того березня. На теплого Олекси пасічники вже мусять
винести в сад вулики, щоб бджоли зробили обліт. А для
цього потрібне тепло. Тому й теплим його назвали.
За роботою незчулися, як у хату дідусь зайшов.
— З Новим роком вас, добрі люди!
Я здивовано глянув на нього. З якої це нагоди?
— Ви, дідусю, — кажу сміючись, — переплутали пори
року. Весна ж надворі!
Він усміхнувся, але ні слова не сказав у одвіт.
Натомість пішов до лави, сів біля вікна. Потім зняв
шапку, розстебнув гудзики на кожушині:
129
Остап Мандрика
— «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
— «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
— «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
— «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
— «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
— «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
— «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
— «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
— «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
— «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
— Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
— «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»
Автор в произведении с большой любовью воспевает простых людей из народа, щедрых душой, которые открыли Михаилу дорогу в жизнь, привили ему любовь к работе и книге, добру и красоте в жизни.
Главным героем является Михаил, т. е. сам Михаил Афанасьевич Стельмах в детские годы. Итак, в произведении широко изображены детские годы Михаила, его взаимоотношения с ровесниками, со взрослыми, в частности с родителями и родственниками, соседями. Тем не менее, во всем писатель сумел показать жизнь целой эпохи - первых лет после революции.
В произведении изображены события 1921-1922 годов в украинском селе Дькивцы, и показано становление нового общественного порядка на Подолье. Показан рост культуры и образования, стремление когда-то неграмотных сельских людей к науке, стремление учить хотя бы своих детей, когда при царском порядке самим не пришлось овладеть школьным образованием. Показаны и взаимоотношения между богатыми и бедными на селе, роль комитетов бедности.