Війна — дуже страшне слово. Вона несе лише горе. Страждання, біль, кров випали на долю тих чоловіків, які під час Великої Вітчизняної війни пішли на фронт зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, а також на долю тих старих, жінок і дітей, які залишилися в тилу або опинилися в окупації, які потерпали від холоду і голоду, які тяжко працювали, замінюючи чоловіків. Але найчастіше на події тих страшних часів ми дивимося очима співвітчизників, забуваючи про те, що по той бік фронту теж були працьовиті, добрі, чуйні люди. Вони були такими само жертвами амбіційних політиків, які прагнули перерозподілу світу. Про це і йде мова в оповіданні талановитої української письменниці Любові Пономаренко «Гер переможений».
У творі розповідається про те, як у повоєнні роки група німецьких полонених відбудовувала невеличке українське містечко. Дивно, але місцеві мешканці не мали ненависті до цих нещасних. Скоріше, вони їх жаліли і тому намагалися хоч якось до — давали старий одяг і їжу. Вороже ставлення до чужинців подекуди виявляли тільки діти. Незважаючи на це, німці любили місцевих дітлахів, бачили в них своїх синів та дочок, які залишилися на далекій Батьківщині.
З групи полонених особливо виділявся хворий на сухоти і дуже брудний німець Фрідріх. Він постійно хотів розважити жорстоких дітей, пестив їх, співав їм пісні, робив прикраси з цегли. Так, він був переможеним, але залишився живим і не втратив наснаги до життя, уміння бачити красу в звичайних, на перший погляд, дрібницях. Хворий полонений жив однією надією. Він мріяв, що колись звільниться з полону, повернеться до дому, міцно обійме і поцілує власних дітей. Та з часом туга Фрідріха за батьківщиною стала настільки нестерпною, а хвороба настільки виснажила, що той закінчив життя самогубством.
Через багато років у стіні будинку, який після війни будували полонені німці, знайшли рукавицю зі світлиною. З фотокартки дивилися дві доньки Фрідріха. Вони немов запитували: «А ви часом не знаєте, де наш тато?»
Своїм оповіданням «Гер переможений» Л. Пономаренко хотіла викликати співчуття до німецьких полонених і показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, якщо вона чуйна і добра. Оповідь про полоненого Фрідріха показує, що не слід ділити людей тільки на «своїх» та «ворогів», бо у світі є багато добрих і злих, щирих і підступних, а окремо існують ті, хто вміє тільки руйнувати, зневажати і вбивати. Перші заслуговують на повагу, а другі — лише на презирство.
Я ще і ще раз перечитую вірш Олени Теліги "Сучасникам". Намагаюся збагнути, що це: лист до читачів, щирий і відвертий, у якому авторка розповідає про себе? Чи може, це — її своєрідний звіт перед нами, перед суспільством? Як на мене, то вірш цей можна ще порівняти з ліричною піснею душі...
Але, якщо навіть погодитися з усіма цими припущеннями, не можна не помітити найважливішого: на ньому стоїть адреса — "Сучасникам". А це значить, що слова вірша звернені до кожної людини, що була сучасником поетки, і до сьогоднішніх сучасників, наших з вами. І тоді приходить розуміння, що у рядках цієї поезії зашифрований заповіт людини, яка знесла на абсолютно добровільну Голгофу неймовірний тягар національної долі — підкреслений український патріотизм і утримала його. Як на початку XX століття — Леся Українка...
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
У цьому зізнанні — величний і водночас важкий життєвий шлях дочки України, яка, поєднавши сталь і ніжність у серці й поезії, окреслила перед сучасниками, минулими, сьогоднішніми і майбутніми, поняття щирого, а не плакатного патріотизму. Я часто поруч з її ім'ям читаю слово "самопожертва". Думаю, сама вона мало замислювалася над таким символом її життя. Найважливішим для Олени Теліги було прагнення донести і показати співвітчизникам істинну любов до Батьківщини, пробудити і їх серцях такі ж почуття, наповнити їх серця бажанням присвятити своє життя Україні.
Тому вірш "Сучасникам" є моральним заповітом кожному українцю.
Війна — дуже страшне слово. Вона несе лише горе. Страждання, біль, кров випали на долю тих чоловіків, які під час Великої Вітчизняної війни пішли на фронт зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, а також на долю тих старих, жінок і дітей, які залишилися в тилу або опинилися в окупації, які потерпали від холоду і голоду, які тяжко працювали, замінюючи чоловіків. Але найчастіше на події тих страшних часів ми дивимося очима співвітчизників, забуваючи про те, що по той бік фронту теж були працьовиті, добрі, чуйні люди. Вони були такими само жертвами амбіційних політиків, які прагнули перерозподілу світу. Про це і йде мова в оповіданні талановитої української письменниці Любові Пономаренко «Гер переможений».
У творі розповідається про те, як у повоєнні роки група німецьких полонених відбудовувала невеличке українське містечко. Дивно, але місцеві мешканці не мали ненависті до цих нещасних. Скоріше, вони їх жаліли і тому намагалися хоч якось до — давали старий одяг і їжу. Вороже ставлення до чужинців подекуди виявляли тільки діти. Незважаючи на це, німці любили місцевих дітлахів, бачили в них своїх синів та дочок, які залишилися на далекій Батьківщині.
З групи полонених особливо виділявся хворий на сухоти і дуже брудний німець Фрідріх. Він постійно хотів розважити жорстоких дітей, пестив їх, співав їм пісні, робив прикраси з цегли. Так, він був переможеним, але залишився живим і не втратив наснаги до життя, уміння бачити красу в звичайних, на перший погляд, дрібницях. Хворий полонений жив однією надією. Він мріяв, що колись звільниться з полону, повернеться до дому, міцно обійме і поцілує власних дітей. Та з часом туга Фрідріха за батьківщиною стала настільки нестерпною, а хвороба настільки виснажила, що той закінчив життя самогубством.
Через багато років у стіні будинку, який після війни будували полонені німці, знайшли рукавицю зі світлиною. З фотокартки дивилися дві доньки Фрідріха. Вони немов запитували: «А ви часом не знаєте, де наш тато?»
Своїм оповіданням «Гер переможений» Л. Пономаренко хотіла викликати співчуття до німецьких полонених і показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, якщо вона чуйна і добра. Оповідь про полоненого Фрідріха показує, що не слід ділити людей тільки на «своїх» та «ворогів», бо у світі є багато добрих і злих, щирих і підступних, а окремо існують ті, хто вміє тільки руйнувати, зневажати і вбивати. Перші заслуговують на повагу, а другі — лише на презирство.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Я ще і ще раз перечитую вірш Олени Теліги "Сучасникам". Намагаюся збагнути, що це: лист до читачів, щирий і відвертий, у якому авторка розповідає про себе? Чи може, це — її своєрідний звіт перед нами, перед суспільством? Як на мене, то вірш цей можна ще порівняти з ліричною піснею душі...
Але, якщо навіть погодитися з усіма цими припущеннями, не можна не помітити найважливішого: на ньому стоїть адреса — "Сучасникам". А це значить, що слова вірша звернені до кожної людини, що була сучасником поетки, і до сьогоднішніх сучасників, наших з вами. І тоді приходить розуміння, що у рядках цієї поезії зашифрований заповіт людини, яка знесла на абсолютно добровільну Голгофу неймовірний тягар національної долі — підкреслений український патріотизм і утримала його. Як на початку XX століття — Леся Українка...
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
У цьому зізнанні — величний і водночас важкий життєвий шлях дочки України, яка, поєднавши сталь і ніжність у серці й поезії, окреслила перед сучасниками, минулими, сьогоднішніми і майбутніми, поняття щирого, а не плакатного патріотизму. Я часто поруч з її ім'ям читаю слово "самопожертва". Думаю, сама вона мало замислювалася над таким символом її життя. Найважливішим для Олени Теліги було прагнення донести і показати співвітчизникам істинну любов до Батьківщини, пробудити і їх серцях такі ж почуття, наповнити їх серця бажанням присвятити своє життя Україні.
Тому вірш "Сучасникам" є моральним заповітом кожному українцю.
Объяснение: