Ми живемо у прекрасному світі, але не помічаємо, що поруч з нами живуть люди з обмеженими можливостями. Вони, як і ми, ходять у магазини, радіють і люблять. Але наше суспільство ще не готове прийняти таких людей.Оповідання Спиридона Черкасенка "Маленький горбань" це доводить. Павлик дуже чутна і ніжна дитина. Але, на жаль, доля нагородила його горбом, який приносить малому лише нещастя. Та хлопчак не засмучується, він залишається добрим і людяним. Павлик не проклинає світ за своє нещастя.У нашому світі інвалідам живеться важко, бо більшість людей відвертається від них, через їх обмеження. Та вони не втрачають надію і продовжують боротись за місце у нашому суспільстві.Я вважаю, що могла б пробачити людину, яка мене образила. Їй просто заздрісно, що моє життя, з її погляду, яскраве і легке, хоча частіше це не так.Я думаю, що світ врятує внутрішня краса. Бо яким би ти не був: великим чи малим, красивим чи розумним, повинен пам'ятати, що Бог створив людину для того, аби вона жила, раділа життю, незважаючи ні на що.
УТВЕРДЖЕННЯ СИЛИ НАРОДНОГО ДУХУ В ПОЕМІ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО "ЕНЕЇДА"Поема І. П. Котляревського «Енеїда» побачила світ у ті часи, коли на українській землі все більше і більше посилювався національний гніт Росії. У дискусіях про український народ досить поширена була думка про те, що, мовляв, немає українського народу, що це лише плем'я без своєї мови, яке живе на «окраїні» Російської імперії. Котляревський же, написавши поему, усім довів, що українська мова є, що вона колоритна і милозвучна. У ній Україна заговорила, засміялася своєю рідною мовою. Вже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивосвіт українського життя і національного характеру: Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Винятково важлива місія судилася І. П. Котляревському — творити й утверджувати літературну мову на народнорозмовній основі. Бо ж не було до нього великих творів, написаних живою мовою українського народу. І цією мовою автор «Енеїди» заговорив про народ, що має свої традиції, свою культуру. І. П. Котляревський, розповідаючи начебто про античний світ, зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини XVIII століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. Так, оті козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню: Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ, Як в пікінери набирали, Як мандрував козак всю ніч. А який щирий сміх викликають у нас олімпійські боги, богині, цариці, яких автор переодягнув в український простий одяг — вони в спідницях і очіпках, у кунтушах, хустках і чоботях. Хіба не смішною є картина, коли Юнона «мчалась, як оса», до бога вітрів Еола: Впрягла в ґринджолята павичку, Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса. Але, посміявшись досхочу над героями поеми і їхніми пригодами, ми все-таки задумуємося про речі дуже серйозні. Подавши в перших двох частинах своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник показав, що українці мають давній родовід і глибоке національне коріння. Іван Котляревський не просто заговорив про український народ, а заговорив про його найславетніші часи — добу Гетьманщини, тобто державності, відображаючи козацьку славу своїх предків. Тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написати такі рядки:
Но тільки щоб латинське плем'я Удержало на вічне врем'я Імення, мову, віру, вид.
Отже, заговоривши про український народ, його історію, І. П. Котляревський не лише утверджував цей народ як націю, а й відстоював його майбутнє
Но тільки щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид.
Отже, заговоривши про український народ, його історію, І. П. Котляревський не лише утверджував цей народ як націю, а й відстоював його майбутнє