Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.
Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.
Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й до Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:
“…Політньому вдягнена,
платтячко наче з капрону.
І тільки з’явилася,
сніг на пероні розтанув,
бузок засвітився —
отой, що якраз біля входу.
Якби я не гнила
все життя на оцьому вокзалі,
то, може, б не знала,
що дівчина та — Марусинка,
дочка машиніста,
яка ще школяркою вмерла.
Його Собацюрою
всі у депо прозивають”.
І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:
“Тремтіла на шибці,
сміялась до нього і плакала.
А потім летів,
розтинаючи ніч криком
ворона…
У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.
І зал спорожнів.
Зачинилися каси й буфети.
І тільки на стінах
лишились покинуті душі.
Поштар їх розсипав, а мо’,
пасажири забули?
Уранці змели їх разом
з павутинням — і в урну.
Вони копошились, ридали,
та хто там їх слухав?”
Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.
Леся Українка боролася із соціальною несправедливістю своїм словом, бо, тяжко хвора, не могла долучитися до активної громадської діяльності. Багато її віршів присвячено ролі поета у житті суспільства. Про це йдеться і в поемі "Давня казка".
Головні герої — лицар Бертольд і бідний поет. Не називаючи імені співця, Леся Українка ніби підкреслює: ім'я його може і не залишитися в пам'яті поколінь, але головне — це творчість, якій гарантована вічність. Чому? Відповідь на це питання ми отримуємо, прочитавши твір.
У поемі показано три ситуації, в яких звучать три різні пісні. Поетеса показує, що щира пісня стає в нагоді людині і в коханні, і на війні з чужинцями, і в боротьбі з власними панами. Сила поетичного слова незбагненна. Це визнає навіть така зарозуміла і пихата людина, як Бертольд:
Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!
Пісня має навіть більшу силу, ніж розумне слово. Промова лицаря ніяк не вплинула на втомлене і розлючене військо, а глузливі, влучні слова співців не тільки вгамували вояків, але й додали їм завзятості у нападі на місто. І ворог був переможений.
Та не тільки в коханні і на війні прислужився народові поет. Велику роль відіграла пісня в мирний час, коли пани, розбещені і ліниві, охочі до полювання і бенкетів, пригноблювали бідних, накладаючи на них великі податки, виганяючи їх на панщину.
Люди мучились, як в пеклі.
Пан втішався, як у раю.
Звичайно, у бідних не було зброї, та вони не вміли й користуватися нею. Тому доводилося коритись. Але поет мав іншу зброю — слово, яке не можна знищити, підкупити чи втримати у в'язниці.І, навіть хворий, невільник-поет продовжує творити, закликаючи народ до боротьби, "тяжкої, завзятої". І народ піднявся на повстання, Бертольд вбитий, але залишився його нащадок, який знову поневолив народ. Помер поет, але і він залишив по собі того, хто продовжить його справу. Таким чином, війна між поетами і панами нескінченна, бо не зникають з землі ні ті, ні інші.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Але Леся Українка вірила в те, що нарешті ця давня війна закінчиться. На землі запанує "правда нова".
І хоч зараз "війна" з панами в далекому минулому, але до"правди нової" ще далеко. А отже, поети повинні продовжувати служити своєму народові, словом викриваючи неправду і несправедливість.
Відповідь:
Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.
Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.
Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й до Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:
“…Політньому вдягнена,
платтячко наче з капрону.
І тільки з’явилася,
сніг на пероні розтанув,
бузок засвітився —
отой, що якраз біля входу.
Якби я не гнила
все життя на оцьому вокзалі,
то, може, б не знала,
що дівчина та — Марусинка,
дочка машиніста,
яка ще школяркою вмерла.
Його Собацюрою
всі у депо прозивають”.
І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:
“Тремтіла на шибці,
сміялась до нього і плакала.
А потім летів,
розтинаючи ніч криком
ворона…
У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.
І зал спорожнів.
Зачинилися каси й буфети.
І тільки на стінах
лишились покинуті душі.
Поштар їх розсипав, а мо’,
пасажири забули?
Уранці змели їх разом
з павутинням — і в урну.
Вони копошились, ридали,
та хто там їх слухав?”
Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.
Пояснення:
Леся Українка боролася із соціальною несправедливістю своїм словом, бо, тяжко хвора, не могла долучитися до активної громадської діяльності. Багато її віршів присвячено ролі поета у житті суспільства. Про це йдеться і в поемі "Давня казка".
Головні герої — лицар Бертольд і бідний поет. Не називаючи імені співця, Леся Українка ніби підкреслює: ім'я його може і не залишитися в пам'яті поколінь, але головне — це творчість, якій гарантована вічність. Чому? Відповідь на це питання ми отримуємо, прочитавши твір.
У поемі показано три ситуації, в яких звучать три різні пісні. Поетеса показує, що щира пісня стає в нагоді людині і в коханні, і на війні з чужинцями, і в боротьбі з власними панами. Сила поетичного слова незбагненна. Це визнає навіть така зарозуміла і пихата людина, як Бертольд:
Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!
Пісня має навіть більшу силу, ніж розумне слово. Промова лицаря ніяк не вплинула на втомлене і розлючене військо, а глузливі, влучні слова співців не тільки вгамували вояків, але й додали їм завзятості у нападі на місто. І ворог був переможений.
Та не тільки в коханні і на війні прислужився народові поет. Велику роль відіграла пісня в мирний час, коли пани, розбещені і ліниві, охочі до полювання і бенкетів, пригноблювали бідних, накладаючи на них великі податки, виганяючи їх на панщину.
Люди мучились, як в пеклі.
Пан втішався, як у раю.
Звичайно, у бідних не було зброї, та вони не вміли й користуватися нею. Тому доводилося коритись. Але поет мав іншу зброю — слово, яке не можна знищити, підкупити чи втримати у в'язниці.І, навіть хворий, невільник-поет продовжує творити, закликаючи народ до боротьби, "тяжкої, завзятої". І народ піднявся на повстання, Бертольд вбитий, але залишився його нащадок, який знову поневолив народ. Помер поет, але і він залишив по собі того, хто продовжить його справу. Таким чином, війна між поетами і панами нескінченна, бо не зникають з землі ні ті, ні інші.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Але Леся Українка вірила в те, що нарешті ця давня війна закінчиться. На землі запанує "правда нова".
І хоч зараз "війна" з панами в далекому минулому, але до"правди нової" ще далеко. А отже, поети повинні продовжувати служити своєму народові, словом викриваючи неправду і несправедливість.