За горами та долинами, там де дме сильний вітер, вже декілька століть
Назад, там з'явилася країна. Але з дивною назвою, "Слизолий" . І колись, в країні тій, правив дивний цар Плаксій. Голова була велика, та й очі теж. В нього було 3 дочки і завжди сумних 3 сини. Старшу звали всі Нудота. Середульшеньку Вай-Вай. Ну, а третя донечка Плакота. Всі любили плакать через край! А Плаксійові сини... так і звали їх, Плаксуни. Ось така вийшла сім'я , у царя у нашого. Вся сім'я його сиділа, всі стогнали та ревли. Зупинить ніхто не в змозі, це сімейство короля! Ну і цар так розлютився! Він сказав, що хто всмізнеться, засміється або ще! Він його з'їсе з кісткам. Вс його. Кожний день Цар Слизолий, пив сльози дітей.
Але в тому царстві, жив один дядько. І йому було все одно на ці закони.Він приходив кожний вечір до голодної матері та й усім приносив сміх. Лоскотав, щіпав за щоки.Завжди він ходив в накидці, мав лукавинку в очах. Дуже не любив Плаксій, цього дядько Лоскотона.
І колись Плаксій не втримавсь. Стукнув стіну кулаки і назвав ім'я свого кращого посіпаки. ,,Гей, Макаки, ну ти де?,, Зразу він прибіг туди. Вислухав те, що сказав йому Цар і пішла. Через декілька годин, він побачив Лоскотона, він веселий малих дітей. Макаки полетів до нього, зв'язав і першій у Пласкоград!
П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію - зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина - телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину - «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського - людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.
Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все - наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.
Відповідь:
За горами та долинами, там де дме сильний вітер, вже декілька століть
Назад, там з'явилася країна. Але з дивною назвою, "Слизолий" . І колись, в країні тій, правив дивний цар Плаксій. Голова була велика, та й очі теж. В нього було 3 дочки і завжди сумних 3 сини. Старшу звали всі Нудота. Середульшеньку Вай-Вай. Ну, а третя донечка Плакота. Всі любили плакать через край! А Плаксійові сини... так і звали їх, Плаксуни. Ось така вийшла сім'я , у царя у нашого. Вся сім'я його сиділа, всі стогнали та ревли. Зупинить ніхто не в змозі, це сімейство короля! Ну і цар так розлютився! Він сказав, що хто всмізнеться, засміється або ще! Він його з'їсе з кісткам. Вс його. Кожний день Цар Слизолий, пив сльози дітей.
Але в тому царстві, жив один дядько. І йому було все одно на ці закони.Він приходив кожний вечір до голодної матері та й усім приносив сміх. Лоскотав, щіпав за щоки.Завжди він ходив в накидці, мав лукавинку в очах. Дуже не любив Плаксій, цього дядько Лоскотона.
І колись Плаксій не втримавсь. Стукнув стіну кулаки і назвав ім'я свого кращого посіпаки. ,,Гей, Макаки, ну ти де?,, Зразу він прибіг туди. Вислухав те, що сказав йому Цар і пішла. Через декілька годин, він побачив Лоскотона, він веселий малих дітей. Макаки полетів до нього, зв'язав і першій у Пласкоград!
Детальніше - на -
Пояснення:
П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію - зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина - телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину - «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського - людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.
Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все - наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.