Завдання 1: визначте службові частини мови за їх значенням, походженням та синтаксичною роллю у реченнях. Знайди відповідність ( наприклад: 1б, 2в )

1. Скажи що-небудь, щоб я тебе побачив (Сократ).
2. Слово – найтонше доторкання до серця (В.Сухомлинський).
3. Умій вчасно сказати і вчасно замовкнути (Народна мудрість).
4. Отакий-то наш отаман, орел сизокрилий (Т.Шевченко).
5. Не скорить серця ні злоба, ні туга (П.Скунць).
6. Із-за лісу, з-за туману місяць випливає (Т.Шевченко).

Варіанти відповідей:

а) сполучник сурядний єднальний;
б) частка заперечна;
в) частка модальна;
г) сполучник підрядний з’ясувальний;
д) прийменник похідний складний;
ж) прийменник непохідний

Головних героїв твору, остапа й соломію поєднує палке кохання й вірність, обоє рішучі, сильні, запальні, готові долати життєві труднощі. якщо остап дуже нагадує своїх літературних попередників на взір    яреми галайди та варнака,    миколи джері тощо, то пара головних героїв сприймається нестандартно й додатково збагачує дію любовним мотивом. соломія  — вродлива і сильна жінка. вона має високу і міцну,  «як на доброго мужика» , постать, гарне,  «свіже, повне обличчя, з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся» . коли вона разом з остапом тікала з рідного села, то  «дивилась у простір засмученими карими очима» . в її очах відбивався і за рідним краєм, який вона покидала, і  за невідоме майбутнє. соломія  — вольова, мужня й ніжна жінка, щира й вірна подруга остапа. заради коханого та волі вона  «вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу…» . вона вирішила радше втекти, аніж усе життя прожити в роскоші але з нелюбом. "і прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє все воно " . щоправда, задовольняючи вимоги героїко-романтичного твору, автор трохи ідеалізує персонажів. для відмінювання їхнього благородства він є епізодичних дійових осіб, як-от іван котигорошка  — тип надійного товариша. він щиро переймається долею своїх нових друзів, готовий ризикувати власним життям, аби остапові й соломії [

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза