Завдання: Визначте, до яких функціональних стилів належать подані тексти. Назвіть основні ознаки офіційно-ділового стилю. 1. Найважливішою в кожній мові є загальновживана лексика. Вона охоплює слова, якими користуються всі, хто володіє певною мовою. Ці слова пов'язані з повсякденним життям, означають життєво необхідні поняття, а тому зрозумілі кожному. Це назви речей, рослин, тварин, явищ природи і суспільного життя, ознак, кількостей, якостей тощо.
Загальновживана лексика здебільшого стилістично нейтральна, емоційно не забарвлена, бо її елементи (слова), називаючи предмети, ознаки, явища, звичайно не містять їх оцінки. Тому загальновживана лексика властива всім стилям літературної мови в їх писемній і усній формі. Нерідко цю лексику називають міжстильовою.
2. Після теплих літніх дощів хліба налилися колосом, пополовіли, а десь за тиждень взялися бронзою. І завирувало, заграло жовтогаряче море навкруги. Білогір'я хлюпало золотими бурунами колосків у сади і городи.
Пахощі зрілого хліба особливо були відчутні вечорами, коли спадала спека і настояне на колосках повітря розтікалося селом, а гарячий вітер з рідного поля ніби сповіщав хліборобам: пора косити.

Чи спростилися би стосунки

Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.

Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.

Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?

Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!

Автор «Неймовірних пригод Івана Сили» О. Гавриш наполягає на тому, що цей твір — дитяча казка. Але, як на мене, розповідь про Івана Силу — це пригод­ницька повість про видатну людину.

Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина — Іван Фірцак (сценіч­не ім’я — Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн апло­дували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.

На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але до­бре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.

«Неймовірні пригоди Івана Сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гав­риш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.

Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, засту­пився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус за­боронив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тре­нував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чем­піона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із най­складніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках за­вжди перемагає добро і благородство.