Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Серед багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті – «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір». Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій. Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жар-птиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик – непосидючий, беш-кетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : «слабість» або «дурість», за словами односельців невситима – жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в «селі». Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик іззадоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, «я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку». Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім’ю. Не-освічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. «Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини». А «з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися» сусіди. Бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?» Справжню науку проходить Михайлик гаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім’ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажуч-ливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім’ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення. «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» – так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді – своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо «Гуси-лебеді летять… над моїм дитинством, …над моїм життям!»
Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Объяснение: