Хто з нас не полюбляв приміряти речі мам и чи бабусі? Нам усім хотілося поскоріше вирости. Були і туфлі на підборах, і сукня з діамантовими гудзиками, і хустинка з тороками.
Ще в другому класі мені сподобалась червона хустинка моєї бабусі, яку вона одягала тільки на свята. Інколи, коли бабуся була на роботі, я нишком доставала її та приміряла, хотіла бути схожою на свою бабусю. У тієї хустини був свій неповторний запах. Здається, вона пахла тими квітами, що були намальовані на ній.
Коли я перейшла до п'ятого класу, то вже співала в шкільному хорі. І на свято Миколая ми мали співати у народних костюмах. І хоч мама мені пошила гане українське вбрання, мені не вистачало маленької деталі. Адже це була зима, і віночок не одінеш у люті морози, тому я попросила бабусю, щоб вона дала мені на один день свою червону хустку. Бабуся довго не погоджувалась, бо це ж школа, все може трапитися, казала вона. Але як не догодиш улюбленій онуці. щоб та булу найкраща, і вона погодилась, попередивши мене про цінність цієї речі.
Звичайно я берегла хустку увесь виступ. Прийшовши додому, я бабусі не застала. Я хотіла зробити їй подарунок, виправши хустку. Замочила її в теплій воді з пральним порошком, та й пішла робити уроки. Незабаром прийшла бабуся. Коли вона зайшла до мене в кімнату, то я помітила на її щоці сльозу. Виявляється, цю хустинку не можна було залишати в теплій воді, бо всі квіти та листочки, що так яскраво "квітли" на ній, розплелися та змішалися в один незрозумілий колір. Я не знала що мені робити. Як просити вибачення, що говорити?! Бабуся мене заспокоювала, голубила, витирала сльози, та я не могла заспокоїтися.
Я заспокоїлась тільки тоді, коли бабуся з шафи дістала таку ж саму хустинку, з тороками, з великими червоними квітами та зеленими листками. Виявляється, у бабусі завжди було дві однакових хустини.
Тепер я закінчую школу, але більше ніколи я без дозволу дорослих нічого не роблю.
Як робінзон крузо, я люблю море, але бачу його рідко. ми живемо в місті, далеко від тих місць, звідкіля відпливають у далекі країни кораблі, де кричать чайки й пахне рибою і водоростями. але часто уявляю собі, що подібно до робінзона крузо, опинився на безлюдному острові…коли я отямився, море вже не штормило. наближався вечір, і треба було подаумати про їжу і нічліг. я набрав хмизу, послав свою куртку і приліг. було твердо і незручно. я довго не міг заснути — мучив голод. десь удалині прокричав якийсь птах. мені стало страшно.вранці я став міркувати над тим, що мені тепер робити. по-перше, треба подбати про їжу. це, як мені здавалося, буде нескладно: у морі повно риби, горіхи, ягоди, пташині гнізда, де можна знайти яйця. адже саме їх почав їсти робінзон, коли і з корабля припаси скінчилися. по-друге, треті,і розкласти вогонь, знайти яку-небудь посудину, щоб зварити юшку…але ж на безлюдному острові! звідкіля тут посудина? навіть бляшанки не знайти…я розпочав обстежувати місцевість. у заростях дикої ліщини назбирав горіхів. наткнувся на кущі з , схожими на суниці. що робити далі? звичайно, порадником тут може бути тільки робінзон крузо. він побудував собі і тло, сам спорудив собі меблі. я знаю, що робінзон робив із глини посуд. він чинив собі одяг, навіть виготовив парасольку. за прикладом робінзона я мав би приручити диких кіз, вирощувати злаки. але я цього нічого не вмію. у мене немає необхідного життєвого досвіду, знань, майстерності. це відразу повертає мене до реальності — у свою облаштовану міську квартиру. страшно подумати, цю я міг би опинитися сам-один, без батьків і друзів, навіть у цьому сучасному місті. щоб не розгубитися в житті, як робінзон, мені треба ще багато чого навчитися. адже на незаселеному острові мені довелося б стати і будівельником, і кухарем, і кравцем, і , і навіть лікарем!
Хто з нас не полюбляв приміряти речі мам и чи бабусі? Нам усім хотілося поскоріше вирости. Були і туфлі на підборах, і сукня з діамантовими гудзиками, і хустинка з тороками.
Ще в другому класі мені сподобалась червона хустинка моєї бабусі, яку вона одягала тільки на свята. Інколи, коли бабуся була на роботі, я нишком доставала її та приміряла, хотіла бути схожою на свою бабусю. У тієї хустини був свій неповторний запах. Здається, вона пахла тими квітами, що були намальовані на ній.
Коли я перейшла до п'ятого класу, то вже співала в шкільному хорі. І на свято Миколая ми мали співати у народних костюмах. І хоч мама мені пошила гане українське вбрання, мені не вистачало маленької деталі. Адже це була зима, і віночок не одінеш у люті морози, тому я попросила бабусю, щоб вона дала мені на один день свою червону хустку. Бабуся довго не погоджувалась, бо це ж школа, все може трапитися, казала вона. Але як не догодиш улюбленій онуці. щоб та булу найкраща, і вона погодилась, попередивши мене про цінність цієї речі.
Звичайно я берегла хустку увесь виступ. Прийшовши додому, я бабусі не застала. Я хотіла зробити їй подарунок, виправши хустку. Замочила її в теплій воді з пральним порошком, та й пішла робити уроки. Незабаром прийшла бабуся. Коли вона зайшла до мене в кімнату, то я помітила на її щоці сльозу. Виявляється, цю хустинку не можна було залишати в теплій воді, бо всі квіти та листочки, що так яскраво "квітли" на ній, розплелися та змішалися в один незрозумілий колір. Я не знала що мені робити. Як просити вибачення, що говорити?! Бабуся мене заспокоювала, голубила, витирала сльози, та я не могла заспокоїтися.
Я заспокоїлась тільки тоді, коли бабуся з шафи дістала таку ж саму хустинку, з тороками, з великими червоними квітами та зеленими листками. Виявляється, у бабусі завжди було дві однакових хустини.
Тепер я закінчую школу, але більше ніколи я без дозволу дорослих нічого не роблю.