Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчизняної літератури, пропагандист української культури Микола Вороний довгий час був невідомий нам, бо його ім'я і творчість були заборонені. А поет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.
Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну Україну.
У поемі "Євшан-зілля" М. Вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві, своєму народові. Використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій,
В славі й шані пробувати.
У поемі "Євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край, які забули свої звичаї. Микола Вороний задає риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!
Роздумуючи над поемою, я пригадав слова Т. Шевченка "Хто матір забуває, того Бог карає". Я переконаний, що горе тій людині, тому народові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.
Ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної України, віддаємо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
Я гадаю, що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. Отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні
Українська опера на дві дії Дійові особи: Н а т а л к а — українська дівчина. Горпина Терпилиха — її мати. Петро — коханий Наталки. Микола— далекий родич Терпилихи. Тетерваковський — возний, жених Наталчин. Макогоненко — сільський виборний. ДІЯ ПЕРША Наталка журиться, що вже давно немає її коханого Петра. Вона промовляє, звертаючись до нього. З’являється возний, що натякає на своє кохання до дівчини, а потім і признається. Наталка відповідає, що вони не рівня одне одному. Наталка йде додому, а замість неї з’являється виборний. Обидва чоловіки розмовляють про дівчину, вихваляючи її. Перебирають і женихів, що сватались до неї. Виборний розповідає, що Терпили жили в Полтаві, були багаті, але батько пропив усе добро, вигнав свого вихованця Петра та й помер. Терпилиха з дочкою переїхали на село. Виборний погоджується до возному владнати справи з Наталкою. Дія переноситься в хату Терпилихи. Мати докоряє дівчині, що та відмовляє гарним женихам. Як же їм жити далі? Наталка ж уже чотири роки чекає Петра. В хату заходить виборний і пропонує в ролі жениха возного. Домовляється про сватання. Дівчина залишається сама і журиться. ДІЯ ДРУГА Микола промовляє сам до себе, розказуючи про своє сирітське безталання, співає пісню. З’являється Петро, який теж співає про свою тугу за дівчиною. Хлопці потоваришували. В цей час із хати Терпилихи виходять виборний і возний, перев’язані після сватання. Петро дізнається, хто вони такі. Зрозумівши, що Петро — коханий Наталки, Микола зголосився про все дізнатися докладно. Виявляється, що Петро пішов на заробітки, аби бути гідним багатого батька Наталки. Тепер же знайшов їх самих у бідності. Хлопець розмовляє з виборним і розповідає про те, що бачив і чув у мандрах. Хлопець страждає за втраченим щастям. З’являється Наталка і відразу впізнає його, тому вирішує не виходити за возного. Виборний наполягає на тому, що вона вже перев’язала їх рушниками. Разом з Терпилихою він вмовляє Наталку. Петро віддає дівчині зароблені гроші, щоб чоловік не дорікав їй бідністю. Такий його вчинок умилостивив возного, і той відмовляється від Наталки. Мати благословляє дітей.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): П’єса І. Котляревського привертала увагу читачів та глядачів красою зображених народних характерів, пісенністю їхньої мови. Шляхом індивідуалізації мови драматургові вдалося чітко окреслити психологічні типи персонажів. Так, мова возного й виборного викликає посмішку своєю перекрученістю, напускною вченістю. П’єсі притаманні елементи сентименталізму, що розвивався на той час у літературі, — звернення до людських почуттів, змалювання їхньої сили й глибини. У дусі сентименталізму написано й кінцівку: возний відмовляється від Наталки.если нужен был другой вариант извини
Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчизняної літератури, пропагандист української культури Микола Вороний довгий час був невідомий нам, бо його ім'я і творчість були заборонені. А поет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.
Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну Україну.
У поемі "Євшан-зілля" М. Вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві, своєму народові. Використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій,
В славі й шані пробувати.
У поемі "Євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край, які забули свої звичаї. Микола Вороний задає риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!
Роздумуючи над поемою, я пригадав слова Т. Шевченка "Хто матір забуває, того Бог карає". Я переконаний, що горе тій людині, тому народові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.
Ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної України, віддаємо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
Я гадаю, що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. Отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні
Дійові особи:
Н а т а л к а — українська дівчина.
Горпина Терпилиха — її мати.
Петро — коханий Наталки.
Микола— далекий родич Терпилихи.
Тетерваковський — возний, жених Наталчин.
Макогоненко — сільський виборний.
ДІЯ ПЕРША
Наталка журиться, що вже давно немає її коханого Петра. Вона промовляє, звертаючись до нього. З’являється возний, що натякає на своє кохання до дівчини, а потім і признається. Наталка відповідає, що вони не рівня одне одному.
Наталка йде додому, а замість неї з’являється виборний. Обидва чоловіки розмовляють про дівчину, вихваляючи її. Перебирають і женихів, що сватались до неї.
Виборний розповідає, що Терпили жили в Полтаві, були багаті, але батько пропив усе добро, вигнав свого вихованця Петра та й помер. Терпилиха з дочкою переїхали на село.
Виборний погоджується до возному владнати справи з Наталкою.
Дія переноситься в хату Терпилихи. Мати докоряє дівчині, що та відмовляє гарним женихам. Як же їм жити далі? Наталка ж уже чотири роки чекає Петра. В хату заходить виборний і пропонує в ролі жениха возного. Домовляється про сватання.
Дівчина залишається сама і журиться.
ДІЯ ДРУГА
Микола промовляє сам до себе, розказуючи про своє сирітське безталання, співає пісню. З’являється Петро, який теж співає про свою тугу за дівчиною. Хлопці потоваришували.
В цей час із хати Терпилихи виходять виборний і возний, перев’язані після сватання. Петро дізнається, хто вони такі. Зрозумівши, що Петро — коханий Наталки, Микола зголосився про все дізнатися докладно.
Виявляється, що Петро пішов на заробітки, аби бути гідним багатого батька Наталки. Тепер же знайшов їх самих у бідності. Хлопець розмовляє з виборним і розповідає про те, що бачив і чув у мандрах.
Хлопець страждає за втраченим щастям. З’являється Наталка і відразу впізнає його, тому вирішує не виходити за возного. Виборний наполягає на тому, що вона вже перев’язала їх рушниками. Разом з Терпилихою він вмовляє Наталку.
Петро віддає дівчині зароблені гроші, щоб чоловік не дорікав їй бідністю. Такий його вчинок умилостивив возного, і той відмовляється від Наталки. Мати благословляє дітей.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
П’єса І. Котляревського привертала увагу читачів та глядачів красою зображених народних характерів, пісенністю їхньої мови. Шляхом індивідуалізації мови драматургові вдалося чітко окреслити психологічні типи персонажів. Так, мова возного й виборного викликає посмішку своєю перекрученістю, напускною вченістю.
П’єсі притаманні елементи сентименталізму, що розвивався на той час у літературі, — звернення до людських почуттів, змалювання їхньої сили й глибини. У дусі сентименталізму написано й кінцівку: возний відмовляється від Наталки.если нужен был другой вариант извини