Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Нас приваблює чарівний образ жінки ,яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, --княгині Ярославни. Вона --найчарівніший образ поеми " Слово о полку Ігоревім".Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку ,яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка. "Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!" Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя. Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.
"Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!"
Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.
Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.