Український фольклор налічує досить багато дум. усі вони по-своєму особливі і дуже цікаві. але серед них є одна, яка мені подобається найбільше. головними героями дум в основному виступають мужні, сміливі чоловіки, оборонці рідної землі, жінки зустрічаються дуже рідко. мене найбільше приваблює образ марусі богуславки з однойменної думи. ми бачимо перед собою молоду дівчину, полонену турецьким паном. у подібній ситуації багато б жінок не витримали, але не вона. маруся вижила, пристосувавшись до свого становища. можна сказати, що вона зрадила своїй країні, ставши дружиною турецького пана. але це не так. у житті їй випала складна доля, і смілива дівчина вирішила прийняти її такою, як вона є. якби вона так не зробила, то, може, і не змогла б урятувати невільників. прийнявши життя в полоні, вона розуміє, що назад немає дороги, що в україну вона більше не повернеться: та нехай мене, дівки-бранки, марусі, попівни богуславки, з неволі не викупає, бо вже я потурчилась, побусурменилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного! ми не знаємо, що сталося з нею після втечі невільників. можливо, пан її за це жорстоко покарав. але вона, незважаючи на це, врятувала полонених: вислухай, боже, у просьбах щирих, у нещасних молитвах нас, бідних невольників! проста українська дівчина маруся, забувши про себе, героїчно визволила невільників з турецького полону. тим самим вона заслужила собі вічну пам’ять і вдячність україни.
Мабуть, найвідомішим твором пісенної спадщини малишка є пісня «рідна мати моя» («пісня про рушник»). вона була написана до кінофільму «літа молодії» і здобула велику популярність серед народу, стала народною перлиною. кожен рядок цієї пісні випромінює доброту і любов, пройнятий материнським теплом і синівською вдячністю. у поезії створено узагальнений образ матері, що «ночей не доспала», що передавала своєму синові любов до вітчизни, до природи, до всього прекрасного. мати перед дальньою дорогою дає сину «рушник вишиваний», де вимережила своїй дитині долю, долю серед тихого шелесту трав, «в щебетанні дібров». цей рушник оберігатиме сина в дорозі і буде нагадувати йому про сонячне дитинство, розлуку з рідним краєм і найдорожчою людиною. своєрідна форма поезії наближає її до пісні. рефрен надає співучості, ніжності, ліричності, народності. твір насичений епітетами, яскравими метафорами.
