Звукові образи з оповидання дивак мне

Повість «Захар Беркут» — одна з найяскравіших перлин у творчості видатного українського письменника Івана Яковича Франка. У ній автор торкається багатьох важливих проблем, одна з яких — це проблема вірності та зради, що знайшла своє втілення в головних героях твору. Я вважаю, що ця тема актуальна й у наш час, а вирішення даної проблеми є дуже важливим і для майбутніх поколінь.Дивний сон попереджав старшину тухольської громади Захара Беркута про страшні криваві події. На його докину насувалася «чорна хмара» монголів, які хотіли захопити слов'янські землі. Його сина Максима вороги захопили в полон, де тримали в залізних путах. Але не міг Бурунда-бегадир зі своїм військом подолати сміливих захисників долини. На поміч йому став хитрий боярин Тугар Вовк, який мріяв заволодіти багатствами тухольського краю, поневолити його людей. За його наміри тухольці виганяють злодія з долини. Щоб помститися, боярин об'єднується із Бу-рундою, обіцяючи йому провести його військо через гори. За це він очікує нагороду — хоче, аби йому віддали у власність долину та тухольців. Повною протилежністю своєму батькові постає донька Тугара Вовка — Мирослава. Вона щиро кохає Максима, захоплюється рідним краєм і любить свій народ. Дівчина не може зрозуміти і вибачити батькові його зраду. Її розум та відвага дуже допомагають тухольцям у боротьбі. Вона втікає від зрадника і приносить радісні звістки Беркуту, який вже не сподівається бачити свого сина живим. І саме тоді Мирослава зрікається свого батька: «Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів... Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю». Сміливість і незламність Максима викликають у Тугара співчуття і захоплення: «І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його донці?.. Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість?.. Отже ж, тепер зрівнялися: оба вони невольники і — оба нещасливі». Не погодився Максим на умови боярина повернутися у рідну долину, бо натомість тухольці мали пропустити монголів через долину.Вірність Захара Беркута, Максима та Мирослави своєму краю та своїм переконанням вражає та захоплює. Справедливе покарання зрадника доводить перемогу правди та щирих людських стосунків. Повість мені сподобалась своїм оптимізмом і утвердженням любові та сили народного духу.

Найвідоміший серед кобзарів - Остап Микитович Вересай (1803-1890). Народився він у родині сліпого скрипаля-кріпака. Змалку хлопчика захопила краса музики. Особливе враження на нього справляла гра кобзарів, він завмирав, чуючи звуки цього інструмента. 
У 4 роки Остап осліп. Відсутність зору загострила в нього інші органи чуття, зокрема слух, розвинула музичну пам"ять. Він легко запам"ятовував мелодії та слова великих епічних творів. Найкраща освіта для сліпого сина, вирішив батько, - це наука в кобзаря. Тому з 15-ти років Остапа віддають на навчання. Спочатку він переймав мистецтво виконання в кобзаря Ю. Андріяшівського, потім - С. Кошового та Н. Коляди. 
Цінуючи талант Остапа Вересая, відомий український посвітитель і меценат Григорій Галаган викупив його з кріпатцтва, познайомив з багатьма видатними культурними діячами. У маєтку Галагана Вересай зустрівся з Л. Жемчужниковим, який першим привернув увагу сучасників до такого явища, як кобзарство.
У 1875 р. Остап побував у Санкт-Петербурзі. Там він узяв участь у кількох культурно-мистецьких заходах. Вражені кобзарським співом, царевичі подарували йому срібну табакерку з написом "Кобзарю Остапу Вересаю від великих князів Сергія та Павла Олександровичів березня  4-го 1875 р.