1. Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти?. 2. Після похмурої темної ночі, у яку не переставав хлюскати лапастий дощ, починало світати .
3. Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе . 4. Той ніколи не має часу, хто нічого не робить .5. Чому потрібно знати історію свого народу?
І. Випишіть спочатку речення, а потім - складні. Обведіть у першій групі речень питальні займенники, а в другій - відносні.
II. Підкресліть члени речення в першому реченні.
відповідь: мрія-процес фантазування, при якому людина прогнозує деякі майбутні події, настання яких вона натхненно бажає.
ціль- означає стан в майбутньому, котрий можливо змінити відносно теперішнього та варто, бажано або необхідно досягнути. тим самим мета є бажаною кінцевою точкою процесу, як правило дії людини.
на мою думку,звичайно ж що краще жити планами та втілювати їх у життя, мрії - це те що не обов'язково здійсниться,тобто користі нам від цього мало. а от якщо мати певні плани, йти до їх розв'язку,то звичайно будуть успіхи, досягнення!
кожна людина,вибирає свою дорого досягнення. хтось мріючи робить, хтось ставить ціль та йде вперед! всі ми різні! у кожного свій шлях!
пояснення: не знаю чи тобі сподобається,але
моє село
село моє зелено-кучеряве, між верб, ставків виблискує кришталь. поміж лугів, поміж пахучі трави нічлава тихо в'ється в синю даль.
є на землі місце, де помістилось усе найдорожче, найкраще для мене. місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують пору безтурботного це — моє село.
я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі жабинці, що розкинулось на берегах нічлави.
ще до сьогодні односельці розпові легенду про походження його назви.
колись давно на території сучасної ферми був маєток пана жаб'є. до нього приходило багато людей найматися на роботу. оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. з часом маленький хутірець перетворився на село. коли жаб'є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село жабинцями.
з того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. на дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом'яною стріхою, а високі добротні будинки.
зараз у моєму селі всього п'ять вулиць: горішня, долішня, кут, гаврилівка, нова. але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п'янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок.
і я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. якийсь гарячий клубок підкочується до і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. саме так буває після довгої розлуки.
минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. а в церкві покрови богородиці проходять богослужіння. не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів упа. їм на вулиці кут насипано могилу. до неї ніколи не заростає стежка. тут завжди чисто і людно. сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді
на лівому березі нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років.
наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив.
я дуже люблю своє село і горджусь ним. а якщо богом суджено мені його залишити, то "пташкою" завжди летітиму до свого "гнізда", до рідних жабинець.