1. Речення з послідовною підрядністю
2. Речення з однорідною підрядністю
3. Речення з неоднорідною підрядністю
4. Складнопідрядне речення
А. Ще годину тому можна було побачити, що баржу пофарбовано в брудно-жовтий колір, що вона стара,
неоковирна і зовсім не відповідає своїй романтичній назві «Лореляй», вималюваній чорною фарбою на
обох бортах (П. Загребельний).
Б. Коли б у вагоні було світліше , колеги голови американської делегації помітили б, як у цьому місці
згадок по його обличчю пробігла весела посмішка (С. Скляренко).
В. Дуби на піщаному згір’ї ростуть буйно, докопалися корінням до соків заплави і щедро вигнали листя,
що прикрило жовті горбки і сіру бетонну рівнину масивних меморіальних дощок, на яких викарбувано
шістсот сімдесят шість прізвищ жертв фашистської розправи
(А. Адамович).
Г. І обоє глянули на похилу хату, яку срібним вінцем завершувало засніжене гніздо (М. Стельмах).
Д. Далекий острів заліг хмаркою в небі (М. Коцюбинський).

Повагою до старших традиція в Україні.
Повага до старших не є якимось ритуалом, що повторюється тільки декілька разів на рік. Ми повинні підтримувати її кожен день. Я не маю на увазі, що треба твердити своїм батькам, бабусям та дідусям, що ми їх поважаємо, адже слова - це тільки слова. А слова треба підкріплювати діями. Зовсім не важко поступитись місцем у трамваї чи тролейбусі. Але це вже і є знак поваги до старших. Постояти зовсім не важко, а от бабусі посидіти приємно буде. Окрім цього, треба завжди бути ввічливими. Якщо хочеться щось попросити, треба сказати "будь ласка", а коли отримуєш те, що хотів, треба подякувати. Не можна підвищувати голос на дорослих. Усі ці правила прості, і їх не так вже і багато, тому я вважаю, що саме так має поводитись кожен.

До землі український народ почуває глибоку повагу, яка часом межує з обожненням. Землю називають святою і матір'ю, бо з неї створено першу людину, земля годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, при цьому цілують її або з'їдають жменьку землі - і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чимось іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір /Булашев Г. Український народ. - С. 268/. 
Наші предки вважали, що земля жива, бо "тільки живе може живому життя дати". А земля давала життя і житу, і пшениці, і усякій пашниці. "Земля наша мати, всіх годує", "Земля дає все і забирає все", - стверджують прислів'я. "Земля - мати", а "Сонце - батько, Місяць - вітчим". 
Ці народні афоризми відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів. 
Слово "земля" в українській культурі уособлює кілька значень, і така ж неоднорідна символічна знаковість цього образу: астральний і космічний символ, образ матері-годувальниці і образ землі - Вітчизни. 
Земля-мати - дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які поклонялися родючій ниві, всій землі. Образ землі-матері ввійшов поетичним символом до фольклору українського та інших слов'янських народів /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С. 28/. 
Для українців земля завжди була засобом існування, годувальницею, більше того, вона - "це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини". Крім того, духовний генотип суспільства і культур, націй і вселюдства. Україну /етнос, мову, націю, державу, культуру, ментальність/ не можна зрозуміти поза рідною їм землею-природою.