Мій улюблений Київ (Твір-опис міста). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір. Київ — це столиця нашої країни, її серце та мозок. Київ є одним з найстаріших міст Європи. Йому понад півтори тисячі років. Багато пам’ятає Київ. Пам’ятає нашестя Батия і Чінгісхана. У його брами стукали шведи і яничари. Його голову хотіли схилити кайзерівські війська. Але Київ, здавна гостинний до друзів, повен лютої ненависті до ворогів. Про це розповідають пам’ятники, які любовно зберігає народ. Київ по праву називають містом стародавньої культури, чудесним архітектурним пам’ятником. Він стоїть, як живий пам’ятник нашої славної героїчної історії, овіяний сивою старовиною, поетичними переказами, чудовими легендами. Справжня прикраса нашої столиці — Софійський собор. «Диво велике», як називали його наші далекі прадіди. В порівнянні сучасними будовами він не високий, але коли стоїш дивишся на його дзвінниці, здається, що він своїм куполами торкається неба. Поставив його Ярослав на місці «битви злої» з печенігами, де його військо перемогло. Ще й досі сперечаються історики про час заснування собору. Уже в XI столітті на його стінах люди видряпували молитви, побажання, ставили дат думаючи, що написана молитва швидше дійде до Бога. Такі написи називаються «графіті» і відповідно до них виходить, що собор старіший, ніж думали раніше. Вивчення собору ще не закінчилось, його стіни ховають ще багато таємниць. Софійський собор — справжня перлина мистецтва, символ духовності, витвір народного генія, який передається від покоління до покоління. В 1990 році за ініціативою ЮНЕСКО Софійський собор внесено до Списку Всесвітньої спадщини людства.
День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією сучасності."
Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів, науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь. Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра напишуть у книжках. Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління. Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще. Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того варті!».
Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів, науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь.
Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра напишуть у книжках.
Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління. Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще. Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того варті!».