10. Прочитайте висловлення. Чи є воно текстом? Поясніть, чому ви так вважаєте.
Який він, національний характер українця? Який його внутрішній
світ, його душевна сутність?
Науковці відзначають такі риси українця, як волелюбність, гордість,
зневага до дріб'язковості та нечесності. Українському національному
характеру притаманні поетичність, душевність, висока духовність.
Краса природи нашого краю виробила в українця схильність до
споглядальності та глибокодумності. На острові Хортиця є Думна
скеля, з якої відкриваються мальовничі краєвиди. На цій скелі
запорожці любили посидіти наодинці зі своїми думками.
Мандрівників приємно дивувала й дивує ввічливість українців, їхня
повага до старших. З інших особливостей національного характеру слід
відзначити оптимізм, гумор, любов до жартів і кепкувань. Українець
охоче підсміюється й над самим собою, гумор не покидає його в найтяж-
чі хвилини, допомагає зберегти самовладання.
Які ще риси властиві нашим предкам, батькам, родичам? Які риси
помічаємо в себе? Що візьмемо за взірець, із чим змиримося, а що, мож-
ливо, слід підправити, від чого звільнитися?
з

Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?Українську мову століттями принижували, придушували і навіть оголошували «неіснуючою». Але вона витримала всі випробування. Знову наш народ знайшов її і тепер вже точно не втратить. «Співуча українська мова» звучить з динаміків магнітофонів і телевізорів уже майже нарівні з російською. Активно зараз розкуповуються і книги українською. І нехай хтось соромиться її. Це проблеми людини, а не мови. А особисто я не хочу кривдити ні тієї, ні іншої. Для мене обидві ці мови рідні. 

Мова. Навчатись їй так просто й одночасно так складно. Україн­ська мова живе всередині нас. Навіть не вивчаючи її, без проблем ро­зуміємо, бо це наша мова. Ми українці, і нам соромно не знати своєї власної мови, соромно не намагатись розвивати своє мовлення.

Так, українську мову ми вчимо в школі, але для справжнього володіння нею цього недостатньо, треба самотужки додатково зай­матись.

Необхідно багато читати. Читати вголос і про себе, читати не лише художню, а й публіцистичну літературу. Саме таким чином я покращую свій лексичний словниковий запас, вчусь володіти лі­тературною мовою.

І чим більше я читаю, тим кращим, і я це помічаю, стає моє мовлення.

Але всі ці знання так і залишились би в теорії, якби я не спіл­кувався. Спілкуючись рідною мовою, я можу помітити свої власні помилки, виправити їх. Слухаючи своє мовлення, я помічаю, чого мені бракує, на що звернути увагу, з чим виникає найбільше про­блем, де найбільше помилок.

Останнім часом у нас приділяють велику увагу українській мові. Ми частіше чуємо її — і по телебаченню, і по радіо, і навіть на вулиці. Завдяки телевізору та радіо ми, непомітно для самих себе, вивчаємо мову, вчимось розуміти її. До речі, диктори надають інфор­мацію суто літературною мовою, враховуючи всі вимоги до її вимО­

ви, і це для нас корисно. Отож, ще один засіб навчання мові — це телебачення та радіо. Я намагаюсь уважно слухати, запам’ятовува­ти, одним словом — навчатись.

Так, це складно. Процес пізнання дуже повільний, тут немож­ливо поспішати. Навчатись необхідно вдумливо, старанно, інакше найголовнішого можна не помітити.

Але я не боюся складнощів, невдач, адже я працюю, отже — розвиваюсь. Без мови немає жодної країни, а це значить, що я зобо­в’язаний знати свою мову, адже «мова — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це відбиток свідомості людини — це прояв її».