Цього року була дуже тепла та довга осінь і здавалося, що їй не буде кінця. Вже давно з дерев опало усе листя, а літні птахи улетіли у вирій. У будинках увімкнули опалення, день у день я вранці визирала у вікно, з надією побачити сніг. Та снігу все не було, а за вікном стояла насправді «Унылая пора», але ніяк не «Очей очарованье». Лише один раз перший сніжок лише припорошив місто, та й то ненадовго, і вже через декілька годин повністю розтанув. Утворилась сльота та мокротеча, які мені, та й не тільки мені, зовсім не подобається. Ні осінь, ні зима, ні те, ні се.
Така погода нагадувала мені пізню весну, коли зима буває досить затяжною, як цього року осінь. В таку пору весь світ ніби завмирає в очікуванні природних змін. Але очікувати на весну все ж таки не так сумно, як гати за вікном похмуру та непривітну пізню осінь. Бо весною с кожним днем все веселіше припікає сонечко, а восени за вікном кожний день залишається одноманітність похмурих днів. Здається, що ніколи не буде змін, і це визиває у людей нудьгу і погіршує настрій. І хоча й кажуть, що у природі немає поганої погоди, мені здається, що це не так, бо стан природи відображається в людях та в їх настрої, як у дзеркалі. Пройшла половина грудня і нарешті у небі закружляли такі довгоочікувані сніжинки. Спочатку вони були зовсім крихітні та рідкі, але потім становились все більші і частіші, доки на почався справжній снігопад. Нарешті, дождалися! Цей сніг розтане вже не скоро. На радість дітям і дорослим він змінить зовнішній вигляд дерев, будинків, вулиць, та й люди також зміняться в кращу сторону та поліпшиться їх настрій. Ось я іду по тихій і спокійній вулиці На будівлях, деревах і доріжках лежить пухнастий сніжок, який переливається в променях зимового сонця. Маленькі зірочки, які повільно злітають з неба, обережно сідають на мій ніс і щоки, ніби мовчазливо повідомляють мені про прихід моєї улюбленої пори року – справжньої сніжної і морозної зими. Усі сніжинки мають різноманітну форму і зовсім не схожі одна на одну. Я звертаю увагу, як на рукаві затримується одна з цих сніжинок і ненадовго дозволяє милуватися собою. Раптом пухнаста шестикутна красуня з красивими перетинками починає танути і зникає, залишивши після себе лише маленьку краплину води. Сніжинка зникає, але на душі надовго залишається почуття моєї причетності до природи та зимової краси.
А білі зірочки все падають і падають з м’якого, просвітленого і затишного зимового неба, вкриваючи білим іскристим килимом притихлу землю, щоб захистити її від лютих морозів. Я дуже люблю зиму з її непостійністю, чарівністю, її морозами і жорстокими хуртовинами, привабливістю білого покривала та гомоном дітвори на ковзанках. Я кожний рік з нетерпінням чекаю прихід цієї дивовижної пори, яка приносить з собою гарний настрій, зимові свята та неповторні розваги. А ще зима мені подобається за те, що кожний раз після лютих морозів, снігопадів і хуртовин врешті-решт наступає весна, яка несе усім нам нові сподівання та надії. Ми б ніколи не змогли в повній мірі оцінити усі переваги літа, якби не знали справжньої української зими
Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне — життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять такого запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу доводиться замислитися, що головне у житті.
Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. "Вік свій збув на тім горбі", — говорить автор про його працю на незручному клаптику землі — на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї роботи, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнувшись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею.
Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,— найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. "Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную..." Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв'язок із рідною землею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам'яний хрест.
Іванові хочеться "віпрощатися" перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаючись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дружиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели "Сини" Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім'ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюючи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім'я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби дав йому на старість знати, що десь на землі залишився слід від його синів. Може, є на світі дівчина, що кохала когось із них. Не важливо для нього, як про це скажуть, люди, бо головне — життя. Життя однієї людини дає життя іншій, корінить у собі життя і щастя для іншої людини. Велич і цінність цих зв'язків зрозумів душею Максим у своїй самотності.
Дивіться такожРеферати про життя та творчість Василя СтефаникаКого з письменників можна назвати учнями В. Стефаника? (та інші запитання)Біографія Василя Стефаника
Отже, розповідаючи про своїх героїв, Стефаник підводить читача до думки про вічність і незнищенність життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на своїй рідній землі.
Цього року була дуже тепла та довга осінь і здавалося, що їй не буде кінця. Вже давно з дерев опало усе листя, а літні птахи улетіли у вирій. У будинках увімкнули опалення, день у день я вранці визирала у вікно, з надією побачити сніг. Та снігу все не було, а за вікном стояла насправді «Унылая пора», але ніяк не «Очей очарованье». Лише один раз перший сніжок лише припорошив місто, та й то ненадовго, і вже через декілька годин повністю розтанув. Утворилась сльота та мокротеча, які мені, та й не тільки мені, зовсім не подобається. Ні осінь, ні зима, ні те, ні се.
Така погода нагадувала мені пізню весну, коли зима буває досить затяжною, як цього року осінь. В таку пору весь світ ніби завмирає в очікуванні природних змін. Але очікувати на весну все ж таки не так сумно, як гати за вікном похмуру та непривітну пізню осінь. Бо весною с кожним днем все веселіше припікає сонечко, а восени за вікном кожний день залишається одноманітність похмурих днів. Здається, що ніколи не буде змін, і це визиває у людей нудьгу і погіршує настрій. І хоча й кажуть, що у природі немає поганої погоди, мені здається, що це не так, бо стан природи відображається в людях та в їх настрої, як у дзеркалі.
Пройшла половина грудня і нарешті у небі закружляли такі довгоочікувані сніжинки. Спочатку вони були зовсім крихітні та рідкі, але потім становились все більші і частіші, доки на почався справжній снігопад. Нарешті, дождалися! Цей сніг розтане вже не скоро. На радість дітям і дорослим він змінить зовнішній вигляд дерев, будинків, вулиць, та й люди також зміняться в кращу сторону та поліпшиться їх настрій.
Ось я іду по тихій і спокійній вулиці На будівлях, деревах і доріжках лежить пухнастий сніжок, який переливається в променях зимового сонця. Маленькі зірочки, які повільно злітають з неба, обережно сідають на мій ніс і щоки, ніби мовчазливо повідомляють мені про прихід моєї улюбленої пори року – справжньої сніжної і морозної зими.
Усі сніжинки мають різноманітну форму і зовсім не схожі одна на одну. Я звертаю увагу, як на рукаві затримується одна з цих сніжинок і ненадовго дозволяє милуватися собою. Раптом пухнаста шестикутна красуня з красивими перетинками починає танути і зникає, залишивши після себе лише маленьку краплину води. Сніжинка зникає, але на душі надовго залишається почуття моєї причетності до природи та зимової краси.
А білі зірочки все падають і падають з м’якого, просвітленого і затишного зимового неба, вкриваючи білим іскристим килимом притихлу землю, щоб захистити її від лютих морозів.
Я дуже люблю зиму з її непостійністю, чарівністю, її морозами і жорстокими хуртовинами, привабливістю білого покривала та гомоном дітвори на ковзанках. Я кожний рік з нетерпінням чекаю прихід цієї дивовижної пори, яка приносить з собою гарний настрій, зимові свята та неповторні розваги. А ще зима мені подобається за те, що кожний раз після лютих морозів, снігопадів і хуртовин врешті-решт наступає весна, яка несе усім нам нові сподівання та надії. Ми б ніколи не змогли в повній мірі оцінити усі переваги літа, якби не знали справжньої української зими
Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне — життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять такого запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу доводиться замислитися, що головне у житті.
Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. "Вік свій збув на тім горбі", — говорить автор про його працю на незручному клаптику землі — на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї роботи, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнувшись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею.
Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,— найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. "Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную..." Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв'язок із рідною землею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам'яний хрест.
Іванові хочеться "віпрощатися" перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаючись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дружиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели "Сини" Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім'ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюючи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім'я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби дав йому на старість знати, що десь на землі залишився слід від його синів. Може, є на світі дівчина, що кохала когось із них. Не важливо для нього, як про це скажуть, люди, бо головне — життя. Життя однієї людини дає життя іншій, корінить у собі життя і щастя для іншої людини. Велич і цінність цих зв'язків зрозумів душею Максим у своїй самотності.
Дивіться такожРеферати про життя та творчість Василя СтефаникаКого з письменників можна назвати учнями В. Стефаника? (та інші запитання)Біографія Василя СтефаникаОтже, розповідаючи про своїх героїв, Стефаник підводить читача до думки про вічність і незнищенність життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на своїй рідній землі.