2. Яке з поданих речень узагальнено-особовим? а) Надворі починало вечоріти в) Будень і неділя - лінивому все безділля, б) Яких тільки вечорів нема на світ г) Не треба думати мізерно
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.
Ми не можемо побачити час, але саме за до його ми вимірюємо наше життя. Виходить, що час існує, хоч його не можна взяти руками, стиснути або розтягнути за власним бажанням.
Іноді нам здається, що час іде так повільно! Наприклад, коли чекаєш кінця уроку. А веселий день, повний розваг, скінчується так швидко! Важко повірити, що години та хвилини завжди однакові.
Вважається також, що ми не можемо керувати часом. Наприклад, я не можу повернутися в учорашній день та відповісти на минулому уроці краще, ніж я відповів тоді. Або помандрувати у середньовічну Англію та поспілкуватися там з лицарями. Та епоха уже минула, її не можна повернути.
Але все одно я можу володіти часом, хоча б частково. Можна запланувати свої справи, зробити графік та встигнути все, що потрібно. Тоді час буде проведений корисно: у навчанні, спорті, читанні книжок тощо. А можна згаяти його на якісь непотрібні заняття. Люди часто бідкаються, що їм не вистачає часу, а самі витрачають його на плітки, пусті розваги. Хтось дивиться по телевізору все підряд, а хтось кожного дня з головою поринає в компютерні ігри.
Всі люди відчувають цінність хвилин та секунд коли, наприклад, чекають "Швидку до ", викликану до хворого. Або коли на місце пожежі спішать працівники МНС. Людина також цінить час, коли запізнюється на потяг, не встигає щось зробити. Іноді не вистачає якоїсь найменшої хвилини! От якби забрати цю хвилину в того, хто її змарнував та передати тому, кому вона потрібна! Але, на жаль, так не буває.
Всі ми маємо памятати про цінність часу! Адже він нам даний один раз для нашого життя, й іншого не буде. Тому час треба берегти та витрачати тільки на те, що має сенс.
Зробити з тесту переказ.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.
Ми не можемо побачити час, але саме за до його ми вимірюємо наше життя. Виходить, що час існує, хоч його не можна взяти руками, стиснути або розтягнути за власним бажанням.
Іноді нам здається, що час іде так повільно! Наприклад, коли чекаєш кінця уроку. А веселий день, повний розваг, скінчується так швидко! Важко повірити, що години та хвилини завжди однакові.
Вважається також, що ми не можемо керувати часом. Наприклад, я не можу повернутися в учорашній день та відповісти на минулому уроці краще, ніж я відповів тоді. Або помандрувати у середньовічну Англію та поспілкуватися там з лицарями. Та епоха уже минула, її не можна повернути.
Але все одно я можу володіти часом, хоча б частково. Можна запланувати свої справи, зробити графік та встигнути все, що потрібно. Тоді час буде проведений корисно: у навчанні, спорті, читанні книжок тощо. А можна згаяти його на якісь непотрібні заняття. Люди часто бідкаються, що їм не вистачає часу, а самі витрачають його на плітки, пусті розваги. Хтось дивиться по телевізору все підряд, а хтось кожного дня з головою поринає в компютерні ігри.
Всі люди відчувають цінність хвилин та секунд коли, наприклад, чекають "Швидку до ", викликану до хворого. Або коли на місце пожежі спішать працівники МНС. Людина також цінить час, коли запізнюється на потяг, не встигає щось зробити. Іноді не вистачає якоїсь найменшої хвилини! От якби забрати цю хвилину в того, хто її змарнував та передати тому, кому вона потрібна! Але, на жаль, так не буває.
Всі ми маємо памятати про цінність часу! Адже він нам даний один раз для нашого життя, й іншого не буде. Тому час треба берегти та витрачати тільки на те, що має сенс.