Цілком справедливим буде твердження, що терпіння — це шлях до перемоги. «Без труда нема плода», — саме так мовить українська притча. Кожен крок, зроблений назустріч поставленій меті, кожне маленьке чи велике зусилля над собою — це сантиметр за сантиметром наближення до перемоги.
На підтвердження виправданості своєї позиції наведу такі, як на мене, переконливі аргументи. По-перше, людина, яка не має терпіння, яка бажає мати все і відразу, рідше досягає поставленої мети, адже отримання бажаного — це щоденна важка праця як над собою, так і над зовнішніми чинниками. Ця риса характеру притаманна далеко не кожному, тому не можна впевнено стверджувати, що терпіння — це єдина запорука успіху. Не єдина, проте й не остання.
По-друге, терплячі люди майже завжди отримують бажане. Вони вміють вичікувати вдалого моменту, а не спішать, куди очі бачать. Люди, яким притаманне терпіння, мають час на те, щоб проаналізувати ситуацію, яка склалась, зважити всі «за» і «проти», визначити подальший план дій, і, врешті-решт, зробити правильні висновки, та скласти подальший план дій. Імпровізація, як і терпіння, дана не кожному індивіду, а, отже, планування можна назвати важливим чинником на шляху до перемоги.
Прикладів, які наочно підтверджують запропоновані аргументи, безліч. Зупинюсь на такому літературному аналогу: головний герой урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто», Степан Радченко, як відомо, мав чітко поставлену мету, проте на його шляху постійно повставали перешкоди. Саме терпіння та щоденна праця над собою, уміння дочекатись вдалого моменту та, можливо, інтуїція привели письменника до бажаної цілі.
Іншим прикладом може слугувати історія. Не секрет, що хрещення Русі, ініціатором якого був Володимир Великий, мало неуспішні спроби. Спершу великий князь намагався згуртувати руський народ навколо єдиного язичницького бога — Перуна, але цей крок не вдалось втілити в життя. Не втрачаючи терпіння, Володимир Великий все ж добився свого, і охрестив Київську Русь у 988 році, що дало руській державі можливість вийти на новий європейський рівень.
Підсумовуючи сказане, хотілось би наголосити: дорога лягає під ноги того, хто йде. Терплячість — важлива риса на цій нелегкій дорозі до успіху. І навіть тоді, коли весь світ стає проти тебе, пам’ятай: терпіння — одна із запорук твого успіху.
Цілком справедливим буде твердження, що терпіння — це шлях до перемоги. «Без труда нема плода», — саме так мовить українська притча. Кожен крок, зроблений назустріч поставленій меті, кожне маленьке чи велике зусилля над собою — це сантиметр за сантиметром наближення до перемоги.
На підтвердження виправданості своєї позиції наведу такі, як на мене, переконливі аргументи. По-перше, людина, яка не має терпіння, яка бажає мати все і відразу, рідше досягає поставленої мети, адже отримання бажаного — це щоденна важка праця як над собою, так і над зовнішніми чинниками. Ця риса характеру притаманна далеко не кожному, тому не можна впевнено стверджувати, що терпіння — це єдина запорука успіху. Не єдина, проте й не остання.
По-друге, терплячі люди майже завжди отримують бажане. Вони вміють вичікувати вдалого моменту, а не спішать, куди очі бачать. Люди, яким притаманне терпіння, мають час на те, щоб проаналізувати ситуацію, яка склалась, зважити всі «за» і «проти», визначити подальший план дій, і, врешті-решт, зробити правильні висновки, та скласти подальший план дій. Імпровізація, як і терпіння, дана не кожному індивіду, а, отже, планування можна назвати важливим чинником на шляху до перемоги.
Прикладів, які наочно підтверджують запропоновані аргументи, безліч. Зупинюсь на такому літературному аналогу: головний герой урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто», Степан Радченко, як відомо, мав чітко поставлену мету, проте на його шляху постійно повставали перешкоди. Саме терпіння та щоденна праця над собою, уміння дочекатись вдалого моменту та, можливо, інтуїція привели письменника до бажаної цілі.
Іншим прикладом може слугувати історія. Не секрет, що хрещення Русі, ініціатором якого був Володимир Великий, мало неуспішні спроби. Спершу великий князь намагався згуртувати руський народ навколо єдиного язичницького бога — Перуна, але цей крок не вдалось втілити в життя. Не втрачаючи терпіння, Володимир Великий все ж добився свого, і охрестив Київську Русь у 988 році, що дало руській державі можливість вийти на новий європейський рівень.
Підсумовуючи сказане, хотілось би наголосити: дорога лягає під ноги того, хто йде. Терплячість — важлива риса на цій нелегкій дорозі до успіху. І навіть тоді, коли весь світ стає проти тебе, пам’ятай: терпіння — одна із запорук твого успіху.