207. Прочитайте. Доберіть приклади неологізмів, що з'явилися останнім часом у науковому та художньому стилях.
У різних стилях сучасної української мови неологізувания
виявляється по-різному. У художньому стилі виникнення
неологізмів зумовлене, як і раніше, потребою увиразнити мовні
засоби, в науковому науково-технічним прогресом, появою нових
знань (біосенсор. біотехносфера).
Зі словників вилучають мовні покручі, словникарі замінюють їх
словами, які відповідають нормам системи української мови
( мандрівний сюжет аамість мандруючий: обмежувальний
пристрій замість обмежуючий; пристрій для програмування
замість програмуючий; автомат для читання замість
читаючий). У наш час термінологи часто бувають сміливішими від
авторів художніх творів, ілюструючи ако самостійно
дібраними прикладами
Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина народилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він, за життя думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.
Я народився та живу в Україні, це моя Батьківщина, мій улюблений куточок Землі. Я дуже люблю мальовничу українську природу. Безкрає синє небо, яскраве сонечко, густі трави та квіти, міцні стрункі дерева. В усі пори року вони для мене найпрекрасніші в світі. Хоч, я впевнений, на Землі є багато красивих місць, не схожих на мою країну, і для тих, хто там народився, вони – найгарніші. І я б також хотів подорожувати та побачити всі дива світу на власні очі.Тут, в моєму рідному краю, живуть мої найближчі люди – батьки та друзі, знайомі та сусіди. Завдяки ним я відчуваю себе частиною життя, почуваю себе як удома – потрібним та коханим. Звичайно, інколи між нами трапляються випадки непорозуміння, та це не псує наших відносин. Люди, що живуть поруч зі мною, розділяють ті ж радощі, турботи та сподівання, незважаючи на те, хто вони за національністю та якою мовою розмовляють. Бо рідний край – це не місце на карті, не держава навіть, це кохання в серці.Мій рідний край – це мова, пісні, книжки. Це знайомі з дитинства казкові герої. Це найперші спогади про власне життя. На мою думку, втратити все це – величезне горе. Згадуючи про людей, яким доводилося залишати Батьківщину та жити на чужині, я можу уявити, як важко їм було. А ще гірше – бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною…Усі ми на Землі – добрі сусіди, кожен з нас іде непростим шляхом власного життя. Ми маємо поважати одне одного. Я хочу, щоб ми жили мирно, щоб назавжди зберегти недоторканими дорогі для нас рідні місця, що для кожного з нас свої власні.