3. Дієприкметниковий зворот треба виділяти комами в реченні A Припорошена порохом стерня умлівала під сонцем. Б Вона любила холодні осінні ночі наповнені місячним сяйвом. в Глибоко приховані спогади бентежили Олену. г Марно втраченого дня не повернеш.
Із давніх давен хліб у великій пошані в нашого народу. Подивіться одинадцятитомний "словник української мови” (к., "Наукова думка”, 1970–1980), і ви побачите як багато значень має слово "хліб”. Шанобливе ставлення до нього підкреслюють і народні прислів’я: "без хліба суха бесіда”, "хліб усьому голова” тощо.Раніше в україні на щодень пекли житній хліб. Якщо борошна до нового врожаю не вистачало, домішували висівки, товчену картоплю, гарбуз, суху лободу. Вчиняли його на заквасці, місили у дерев’яній діжі. Випікання хліба мало свої правила, було, по суті, цілим обрядом. Порожню діжу, прикриту рушником, ставили на покуті. Хліб у кожній хаті обов’язково лежав на столі, а біля нього стояла сіль.У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, із прісного тіста випікали коржі та млинці. Їжею і окрасою був хліб на різних святах та в обрядах. І тепер жодне весілля не обходиться без кораваю, а до нього випікають ще шишки, калачі, лежні тощо. Готування та частування весільних гостей короваєм належать до найбільш поетичних дійств народного весілля. Пекти його за жінок, у сім’ях яких була злагода. На корж ("підошву”) наліплювали з тіста шишки, птахів і саджали коровай у піч.А на весіллі в урочистій обстановці староста вирізав верхівку короваю і підносив на тарілці молодим. дітям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками, голубами, гілочками уособлювало побажання продовження роду, щасливого подружнього життя, достатку і т. ін.Із хлібом ідуть на родини, поминальний обід.У новорічні свята, обов’язково печуть пироги, їх подають колядникам, щедрівникам, несуть разом з кутею родичам. На волинському поліссі, як новорічні гостинці дітям, випікають калачики, а на полтавщині пряники у формі вершників, панянок.Коли дивишся на цих рожевих "коників”, "панянок”, згадуєш і своє дитинство. У важкі повоєнні роки привозили такі гостинці з базару. Це було справжнє свято для нас...Для кожної сімейної чи громадської події пряники мали свій малюнок, свій символ. Наприклад, на весілля у селах зіньківського району полтавської області випікали їх із зображенням сонця, зірок, квітів, дерев.Витиснені дошкою пряники-медяники й нині печуть на весілля, "баранцями” та "кониками” за гостей.В опішні та довколишніх селах пряники нерідко можна бачити у хатах як декоративну прикрасу. На комині, у миснику чи на підвіконні стоять вони розмальовані, привертаючи увагу і викликаючи добру усмішку в кожного, хто зайде до хати.З хлібом на вишитому рушнику ішли навесні оглядати поле, йшли сіяти, жати. Випікали й балабушки, які годилося давати худобі та класти у засіки з зерном, щоб накликати кращий урожай. 9 березня – в день повернення птахів із теплих країв – випікали "сорок”, "жайворонків” і давали їх дітям, які виходили на околицю села кликати весну, вітати її прихід ("закликати”).Із хлібом-сіллю ми нині зустрічаємо і проводжаємо гостей, підносимо його ювілярам.Та хочеться, щоб хоч до свят наша хлібопекарська промисловість виявляла більше творчої ініціативи і випікала до хліба ще й різноманітне печиво за рецептами народної кулінарії. Його охоче купували б до святкового столу, на гостинець дітям, а наші гості – ще й як сувенір із України.
Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.
Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.
Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Україна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби.
Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапазон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречено трудилися задля України, задля свого народу.
Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.
Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття.
Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність.
Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цього — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.
Франко стоїть серед тих великих порадників, мислитслів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.
Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досвідом, з його духу печаттю.
Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.
Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.
Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Україна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби.
Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапазон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречено трудилися задля України, задля свого народу.
Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.
Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття.
Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність.
Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цього — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.
Франко стоїть серед тих великих порадників, мислитслів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.
Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досвідом, з його духу печаттю.