3. Спільний рід мають усі іменники варіанта А білоручка, лікар, нечупара Б лівша, незграба, професор в непосида, суддя, сирота грева, задавака, вереда д книгоноша, заброда, інженер

1)Дієприслівник не є самостійною частиною мови, тому що він має ознаки дієслова і прислівника.Дієприслівник має вид (доконаний, недоконаний), час (тільки теперішній та минулий), він може мати залежні слова, як і дієслово (разом із залежними словами він утворює дієприслівниковий зворот).Але подібно до прислівника, він не відмінюється.У реченні виконує роль обставини.Вчені-філологи вирішили, що дієприслівник не є ні дієсловом, ні прислівником, але все ж таки він ближче до дієслова, бо відповідає на питання що роблячи?, що зробивши? і називає додаткову дію (це означає, що дієприслівниковий зворот можна вилучити з речення, при цьому,з граматичної точки зору, речення буде побудоване вірно.Проте страждати від цього буде лексичний зміст речення, і ви не зможете донести думку до співбесідника)
2)Дієприкметник відповідає на запитання прикметника який?, яка?, яке?, які? і виражає ознаку предмета за дією, в той час,як дієприслівник означає додаткову дію.

ВпівДнями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не вітаються...
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких прия­телів не розмовляли через дідівсь­ку хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуа­ції, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…  
Таке буває не лише через май­но. Родини втрачають зв’яз­ки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через,  через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не  втомлюється, – час.  А  ми  живі,  нам треба поспішати».  
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?