3. уподібнення приголосних відбувається в усіх словах рядка а свято, подружці, ллється б кінський, милуєшся, доріжка в камінчик, кузня, екзамен г мороз, кігті, боротьба д козацький, селянський, зшити
Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно.
— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда.
Платон не одповів.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — спитав Троянда ще раз.
— Ні, не можу, — одповів Платон. — Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.
— А де ж річка? Далеко річка?
— А ось і річка.
Лоза зразу кінчалась, ми вийшли на піщаний висип. Перед нами була Десна. За річкою крутий берег, праворуч, другий висип і лози.
Сонце вже зайшло.
Німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети. Було видно. Світило. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв біля човна з веслом. — Повезем уже. Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід.
Ми розсілися в човні мовчки.
— У тебе готово, Савко?
— Можна.
— А хмар наперло. Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — дід Платон узяв весло і одштовхнувся од берега.
Савка з онуком гребонули опачинами.
Човен був великий, престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.
Я сидів у човні коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
Подвиги бувають різні. Хтось рятує людину з пожежі або витягає потопаючого з води. Але буває й так, що все життя людини перетворюється на суцільній подвиг, якого, до речі, майже ніхто не помічає.
Гарним прикладом тому є життя сусідки моєї бабусі, тітки Зої. Коли вона була ще молодою і готувалася до іспитів до університету, у її родині сталося лихо: померла її сестра, у якої було шестеро дітей. Рідних у сестер було небагато, а батьків у них на той час вже не було в живих. Дальні родичі відмовилися взяти дітей, і Зоя залишилася єдиною людиною, яка оформила опіку над шістьма дітьми і стала їх ростити.
Це було дуже нелегко, бо дітки були всі малі, старшому тільки-но виповнилося вісім років. Зоя дуже багато працювала, щоб прогодувати та вивчити шістьох дітей. Ніхто з рідних їй не допомагав. Жили вони бідно, бували часи, коли у них майже нічого було їсти, і тільки город біля хати рятував їх від голоду. Але вона подолала всі труднощі і виростила всіх дітей добрими освіченими людьми.
Тепер вони вже дорослі; хоча тітка Зоя ніколи не приховувала, що вона дітям не рідна мати, вони всі завжди звали її мамою. І тепер матусею зовуть, і допомагають, і приїздять в гості з онуками, їх у неї вже семеро. І, дивлячись на цих людей, щасливих та задоволених життям, спадає на думку, що тітка Зоя вчинила справжній подвиг.
Вона поклала майже все своє життя, щоб виростити дітей. Вона так і не здобула вищої освіти, як хотіла, пожертвувала і особистим життям, і добробутом. Ось такий подвиг здійснила тітка Зоя, але сама вона так ніколи так не вважала. А скільки ще на світі таких людей! І це дуже добре, що вони є.
Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно.
— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда.
Платон не одповів.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — спитав Троянда ще раз.
— Ні, не можу, — одповів Платон. — Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.
— А де ж річка? Далеко річка?
— А ось і річка.
Лоза зразу кінчалась, ми вийшли на піщаний висип. Перед нами була Десна. За річкою крутий берег, праворуч, другий висип і лози.
Сонце вже зайшло.
Німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети. Було видно. Світило. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв біля човна з веслом. — Повезем уже. Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід.
Ми розсілися в човні мовчки.
— У тебе готово, Савко?
— Можна.
— А хмар наперло. Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — дід Платон узяв весло і одштовхнувся од берега.
Савка з онуком гребонули опачинами.
Човен був великий, престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.
Я сидів у човні коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
Цей вчинок можна назвати подвигом
Подвиги бувають різні. Хтось рятує людину з пожежі або витягає потопаючого з води. Але буває й так, що все життя людини перетворюється на суцільній подвиг, якого, до речі, майже ніхто не помічає.
Гарним прикладом тому є життя сусідки моєї бабусі, тітки Зої. Коли вона була ще молодою і готувалася до іспитів до університету, у її родині сталося лихо: померла її сестра, у якої було шестеро дітей. Рідних у сестер було небагато, а батьків у них на той час вже не було в живих. Дальні родичі відмовилися взяти дітей, і Зоя залишилася єдиною людиною, яка оформила опіку над шістьма дітьми і стала їх ростити.
Це було дуже нелегко, бо дітки були всі малі, старшому тільки-но виповнилося вісім років. Зоя дуже багато працювала, щоб прогодувати та вивчити шістьох дітей. Ніхто з рідних їй не допомагав. Жили вони бідно, бували часи, коли у них майже нічого було їсти, і тільки город біля хати рятував їх від голоду. Але вона подолала всі труднощі і виростила всіх дітей добрими освіченими людьми.
Тепер вони вже дорослі; хоча тітка Зоя ніколи не приховувала, що вона дітям не рідна мати, вони всі завжди звали її мамою. І тепер матусею зовуть, і допомагають, і приїздять в гості з онуками, їх у неї вже семеро. І, дивлячись на цих людей, щасливих та задоволених життям, спадає на думку, що тітка Зоя вчинила справжній подвиг.
Вона поклала майже все своє життя, щоб виростити дітей. Вона так і не здобула вищої освіти, як хотіла, пожертвувала і особистим життям, і добробутом. Ось такий подвиг здійснила тітка Зоя, але сама вона так ніколи так не вважала. А скільки ще на світі таких людей! І це дуже добре, що вони є.
Объяснение: