366 Перебудуйте, де це можливо, сполучникові конструкції на безспо- лучникові. Визначте смислові та синтаксичні зв'язки між предикативними
частинами утворених речень. Поясніть, чому деякі речення не піддають
ся такій трансформації.
1. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали (М. Ко-
цюбинський). 2. Не тільки тужна пісня лилася із змученої душі
матері, ай пропікали сльози гарячі сліди на її обличчі (Гри-
горій Тютюнник). 3. Чи то вітер верхів'ями смерек гуляє, чи
вовк самотній виє жалібним голосом (Є. Гуцало). 4. Вже день
здається сивим і безсилим, і домліває в зарослях ріка (В. Симо-
ненко). 5. Допоки сонце світить на землі, нехай роса нам душу
напуває (Г. Світлична). 6. Солов'ї засміялися десь,
арфою стала (Олександр Олесь). 7. То він спитав, чи хтось ін-
ший обізвався в хаті (Є. Гуцало). 8. Лелека тихенько пристав
до зграї, але там його упізнали і осудили на вічну самотність
(В. Земляк). 9. Навіть не оглядаючись, я знаю, що це іде хтось
із небагатих людей (М. Стельмах).
і
душа моя
Правда ж, ще хочеться ласкавого тепла і сонячного світла? Але вже стукає в віконце опалим листям і стиглими горіхами золота осінь. Вона приходить до нас з яскравими квітами, стиглими плодами, різнобарвним листям, запахами вологої землі і лісових грибів.
Рання осінь, дні блакитні і прозорі. З ранку виходиш під парасолькою і в капюшоні, а прямо біля самого ганку – велика калюжа. Які гарні, які життєдайні ці дощі після виснажливої літньої спеки! Як радує блакить небес, як знову починає зеленіти трава і радіють квіти на клумбах і герань на моєму балконі!
Дивися, як красиво, як казково кращі кравці одягають золоту осінь в свої вишукані шати. На стежки, газони, тротуари і лавки в парку падають і з тихим шерехом лягає різнокольорове листя з кленів, вишень, акацій і тополь. Стоїш як заворожений, а скажений вітер несе бурштинове листя у веселому танку.
Пізньої осені, насправді, природа рідко нагадує про свою чарівність. Вона холодна і млява. У небі нескінченною низкою пливуть сірі хмари, високі темні ялини відбиваються в сірій річці. Холодно, сиро, тужливо. А про себе вже нагадує морозним вітром зла зима.
Зрізали вже в городах навіть останню капусту, і зайцю стало нічого вкрасти. Полетіли спочатку граки і ластівки, за ними потягнулися жайворонки, чаплі, журавлі, гуси. Зяблики, синиці і блакитні сойки не відлітають в теплі краї, вони живуть в густих заростях ожини, шипшини або виноградної лози. Вони харчуються їх насінням і плодами, яскраво-червоними ягодами горобини та ще тим, чим ми, люди, підгодовуємо їх в цей важкий час. Звірі заготовляють їжу на зиму, змінюють вбрання, готують собі теплі житла.
А у селянина хіба мало справ восени? Дуже багато. Насамперед треба прибрати з полів урожай, та укрити його в засіках, щоб добре зберігся. А ще треба заготовити дрова, без яких холоднечу не переживеш, сіно для худоби, гриби і ягоди, сходити на риболовлю і полювання. Треба запастися теплим одягом, тому умільці в'яжуть вовняні шкарпетки, светри, шарфи і рукавиці.
Бачиш, друже, як помітно скоротився день у жовтні? Сутінки починаються вже о п'ятій годині дня. Осінні вечори холодні, вони часто бувають сльотавими або навіть морозними. У такий вечір особливо гостро відчуваєш жалість і співчуття до бездомних людей і тварин, і хочеться всім до нагодувати, обігріти. Так добре під надійним дахом свого будинку, і так не хочеться залишати теплу затишну кімнату! Наллєш собі чашку гарячого чайку, а мама вже напекла миску свіжих пончиків. Раптом дзвінок, і на порозі улюблений друг. Як кажуть, чого ще треба людині!?
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотині. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялись у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею сам собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища (З роману П. Загребельного «Диво»).
Текст 2
Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа… Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів… Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!
Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись… І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).
Текст 3
Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу… він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя… Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні туркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… (З роману О. Гончара «Собор»).
Які художні засоби використано в текстах? Чи передають вони авторські враження й емоції?
Які образні вислови добирають письменники до собору?