Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.
Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, щоб схвильовано розповісти про них цілому світові.
Одним з перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко. У літературі до часу написання «Катерини» було багато творів на гему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, иклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося. Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, що віра у щирість почутів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що «не слухала Катерина ні батька, ні неньки», і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе «москалю», знехтувавши українським парубком. Гадаю, що трагедія нашої Катерини – у знівеченні саме душі, а не тіла:
А за віщо, Боже милий! За шо світом нудить? Що зробила вона людям, Чого хочуть люде? Щоб плакала! Серце моє! Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш. Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і материнська свята любов до сина. Розуміючи, що для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:
Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Може, слушно поставити питання: «Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед життям-пеклом.
Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи не бажають дитині поганого, намагаються завжди захистити її від біди. Вони керуються досвідом, батьківським передчуттям. Катерині порадитись би з ними, прислухатися, а вже потім вирішувати.свою долю і, як потім сталося, долю ще однієї людини – сина! Тим-то й безцінна поема «Катерина», що вона вчить багато чому: честі, гідності, розсудливості, шануванню дорослих, старших за віком, почуттю відповідальності за життя близьких людей.
Одним з перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко. У літературі до часу написання «Катерини» було багато творів на гему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, иклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося. Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, що віра у щирість почутів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що «не слухала Катерина ні батька, ні неньки», і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе «москалю», знехтувавши українським парубком. Гадаю, що трагедія нашої Катерини – у знівеченні саме душі, а не тіла:
А за віщо, Боже милий!
За шо світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хочуть люде?
Щоб плакала! Серце моє!
Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш. Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і материнська свята любов до сина. Розуміючи, що для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Може, слушно поставити питання: «Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед життям-пеклом.
Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи не бажають дитині поганого, намагаються завжди захистити її від біди. Вони керуються досвідом, батьківським передчуттям. Катерині порадитись би з ними, прислухатися, а вже потім вирішувати.свою долю і, як потім сталося, долю ще однієї людини – сина! Тим-то й безцінна поема «Катерина», що вона вчить багато чому: честі, гідності, розсудливості, шануванню дорослих, старших за віком, почуттю відповідальності за життя близьких людей.