576 1. Спишіть речення, утворюючи заперечні чи неозначені займенники та ставлячи їх у потрібному відмінку, Укажіть відмінок займенника,
ЗРАЗОК. (Ні, хто, в) права не питаю, — ні в кого права не
питаю,
1. Від усієї картини віє (що, -сь) пісенним (О. Довженко).
2. Окраю рідний... Твою красу (ні, що, з) я не зрівняю (В. Со-
сюра). 3. (Ні, хто, з) буде поплакати, ні поговорити (Т. Шев-
ченко). 4. У нас склалася особлива дружба, яка не допускала
(будь-, які) секретів один від одного (Ю. Збанацький). 5. Дуже
погана людина, яка (ні, що не знає і не намагається (що,
-небудь) узнати (Платон). 6. Тільки той не помиляється, хто
(ні, до, що) не торкається (Нар. творчість).​

Кожна людина любить і цінує свій дім і свою сім’ю. Адже будинок вважається власної фортецею, де можна сховатися від будь-яких життєвих негараздів, а люди, які в ньому живуть, які завжди зрозуміють і підтримають у важку хвилину — це і є сім’я. І роль її для кожного з нас величезна. Адже з родиною пов’язані всі перші відчуття і уявлення людини, коли він тільки починає усвідомлювати навколишній світ. А згодом саме в сім’ї формуються такі людські поняття як любов і турбота. Недарма сім’ю називають осередком суспільства, малою батьківщиною. У ній формується людська особистість, відбувається виховання індивідуума. Тому зазвичай від того, яка у людини була сім’я, залежить і те, яким він став. Для мене моя сім’я — це найважливіше в житті.

Сім’я для кожного — це ті самі улюблені й рідні люди, які були з ним з самого дитинства. І головна роль у створенні сімейного вогнища належить, звичайно, матері. Жінка може бути блискучим фахівцем у галузі, однак, найголовніша її роль у суспільстві, те, з чим не зможе впоратися жоден чоловік — це створення сім’ї. Жінка з давніх часів була берегинею домашнього вогнища. На неї покладалася вся робота по дому. Крім того, вона повинна була створити таку домашню обстановку, щоб інші члени сім’ї відчували тепло і затишок будинку, відчували себе родиною — єдиним цілим. Це дуже важка і відповідальна робота, але жінка завжди справлялася з нею. Зараз зовсім інші часи. Жінка зайнята на роботі, а для дому залишається все менше часу. Однак вона і зараз, як і багато років тому, береже будинок, створює, підтримує і зміцнює сім’ю. Мама — найближча мені людина. Я вважаю, що глава нашої сім’ї — це, все-таки, мама.

Звичайно, щоб сім’я була хорошою і дружної, одних сил матері недостатньо. Всі члени сім’ї повинні прикладати зусилля для створення сімейного клімату. Адже сім’я — це, насамперед, колектив.

Сімейні традиції дуже важливі для того, щоб кожна людина в сім’ї відчував себе її членом, мав з іншими родичами щось спільне. І, звичайно, в кожній сім’ї існують свої дати, які пам’ятні всім, свої сімейні свята. Наша сім’я з нетерпінням чекає їх настання, тому що вони приносять усім нам радість. Але не тільки цим гарні сімейні традиції. Проводячи вечір з батьками, діти теж відчувають себе повноцінними членами родини, і це нас дуже об’єднує.

Важливо, щоб в будь-якій сім’ї була довіра і взаєморозуміння, любов і турбота одне про одного. Сім’я тим і хороша, що тут людина завжди залишається собою, і ні за яких обставин його НЕ розлюблять, завжди зрозуміють і підтримають. Сім’я — це найважливіша опора для будь-якої людини, яка повинна залишатися з ним завжди.

Місто моєї мрії.«Под небом голубым есть город золотой…»Ця нестаріюча ірландська балада у виконанні Гребенщєкова стала для мене і колисковою, яку часто мені наспівував тато, і першою сторінкою в моїй книзі мрій…Місто під небесами, місто моєї мрії, зароджувалося у моїх думках і виростало разом зі мною. Його не знайдеш на жодній карті, на жодному глобусі, воно не позначене в жодному атласі. Ті все ж воно є, воно живе в моїх мріях. На згадку спадають слова: «Якщо вже мріяти, то бодай ні в чому собі не відмовляти». Тому моє місто Мрії особливе, воно не подібне на будь-яке інше. Воно вмістило в собі частинки інших славетних міст світу. Як і кожне містечко, чи маленьке село, чи багатомільйонний мегаполіс, воно має серце і свою душу. Серце – це центр міста, а душа – це його дух, його настрій.До центру ведуть вузенькі, схожі до львівських, вулички, переповнені маленькими затишними кав’ярнями. Є й інший шлях: водними каналами на гондолах можна мандрувати і милуватися старовинною архітектурою. На мить тобі здається, що ти у Венеції.Незабаром ти потрапляєш на широку алею, де граються діти, на роликах і скейтбордах катаються підлітки, прогулюються прохожі: хто з парасольками у руках, хто з собачкою на поводку, пари молоді та літні, всі різні, але однаково щасливі. Молоді люди сидять на лавочці, грають на гітарі, співають задушевну пісню. По краях алеї стоять ліхтарі, які завжди випромінюють зелене світло, що означає «рух вперед».Алея веде до великої площі, на якій височіє храм мистецтва – театр. Навпроти – величезна кількість сходинок, що веде до Статуї Надії, на яку люди пов’язують свої стрічки мрій. Це місце для мого міста – священне.Навколо міста вирує його душа. Шум водоспадів, зелень лугів та рівнин, на яких пасуться маленькі ягнята, а пастухи грають запальні мелодії на волинці. Це нагадує часи старої Ірландії. На пагорбах видніються старовинні замки, які вже століттями хоронять таємниці та загадки. Тут завжди людно. Коли туристи потрапляють сюди, їх переповнює дух дивності, аура минулого, вони забувають про проблеми сьогодення. Вони поринають в полон своїх спогадів, мрій сподівань на диво, що навіть на мить здається, ніби перед тобою пробіг казковий одноріг.Щоб потрапити в це місто, люди використовують повітряні кулі, з висоти польоту яких ти маєш можливість побачити всю красу і неповторність мого міста.Напевно, багатьом це здаватиметься нереальністю, утопією. Але ж мрії – це є те, чого кожному з нас бракує в буденній дійсності. І наблизитись до них – це справа часу, волі, бажання. А, можливо, серед них є такі, які не варто втілювати в реальність. Нехай вони залишаються з вами як надія на звичайне диво, як іскра, що запалює вогник життя.