на перший погляд, дивне запитання. але з іншого чому б нам не замислитись над ним і не спробувати відповісти? !
я живу в україні, це моя батьківщина. як більшість моїх однолітків, скажу чесно, в побуті я спілкуюсь російською мовою. але в школі ми всі вивчаємо українську мову. мені здається, що інакше і бути не може. чи можливо жити в україні і не володіти українською мовою? це все рівно, що жити, наприклад, у німеччині і не знати німецької мови. мені здається, що всім українцям варто замислитись над цим. якщо всі громадяни україни будуть говорити російською мовою, тоді у нашої країни не буде власного майбутнього. чим наша держава буде відрізнятись від росії? мабуть, нічим. а як же наша культура, історі невже українська нація просто зникне з землі? за що ж тоді боролися наші пращури?
коли я сьогодні дивлюсь американські фільми, мене вражає, як їхні школярі з гордістю говорять, що вони — американці. невже ми, діти україни, не здатні пишатися своєю батьківщиною? мабуть, здатні. а для початку ми, всі громадяни нашої держави, маємо вивчати українську мову. якщо ми будемо говорити і думати рідною мовою, нас будуть поважати в інших країнах. хіба не так? !
У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…
на перший погляд, дивне запитання. але з іншого чому б нам не замислитись над ним і не спробувати відповісти? !
я живу в україні, це моя батьківщина. як більшість моїх однолітків, скажу чесно, в побуті я спілкуюсь російською мовою. але в школі ми всі вивчаємо українську мову. мені здається, що інакше і бути не може. чи можливо жити в україні і не володіти українською мовою? це все рівно, що жити, наприклад, у німеччині і не знати німецької мови. мені здається, що всім українцям варто замислитись над цим. якщо всі громадяни україни будуть говорити російською мовою, тоді у нашої країни не буде власного майбутнього. чим наша держава буде відрізнятись від росії? мабуть, нічим. а як же наша культура, історі невже українська нація просто зникне з землі? за що ж тоді боролися наші пращури?
коли я сьогодні дивлюсь американські фільми, мене вражає, як їхні школярі з гордістю говорять, що вони — американці. невже ми, діти україни, не здатні пишатися своєю батьківщиною? мабуть, здатні. а для початку ми, всі громадяни нашої держави, маємо вивчати українську мову. якщо ми будемо говорити і думати рідною мовою, нас будуть поважати в інших країнах. хіба не так? !
У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…