7 (б.) Розгляньте світлини й виконайте завдання. А. Як ви думаєте, чому одна світлина — кольорова, а інша — чорно-біла?
Б. Якому засобу для читання художніх творів ви віддаєте перевагу — електронній чи паперо-
вій книжці?
В. Письмово обгрунтуйте свій вибір (одна-дві сторінки).
ть будь-ласка
Маленькі друзі горобини
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам"ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.
-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам"ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.
-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.