8. Визначте речення, в якому одиничний дієприслівник комою (комами) не виділяється. 1. Черниш засміявся і пішов не чекаючи кінця розмови (О. Гончар). 2. Хтось вкидає дотеп, всім гтае весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаю- чись (О. Гончар). 3. 1 Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду. падала у високі кучугури і, викарабкавшись, знову неслася далі та далі (Панас Мирний). 4. Не обмочившись, риби не впіймати (Нар. творчість).

Ми нічого не могли заперечити Оленці, бо й самі не знали, що нам привезуть. Однак думка Петра всіх нас зацікавила. Ех, якби ж у нас було легше з саджанцями, які б ми сади виростили! Та ось нарешті прийшла довгождана машина. Песимістичні прогнози деяких наших учнів справдилися — у кузові лежали клени та кілька десятків вишеньок. Оце і все. Прийшов дід Ялисей, довго щось прикладав у думці, нарешті сказав:— Клени посадимо по боках саду, щоб вони захищали вишеньки від морозів та вітрів. На безриб’ї і рак риба. Починаймо! Ми стоїмо довгим рядом уздовж майбутньої алеї, а дід Ялисей знову метушиться з шнуром. Коли вже все було підготовлено — біля ямок стояли відра з водою, а в ямках — тоненькі деревця, Устим Гаврилович прокашлявся і виголосив коротку промову:— Сьогодні ми закладаємо наш спільний шкільний сад... Хай кожен з вас посадить власними руками деревце, щоб йому не було соромно дивитися в очі людям. Ви будете зростати разом зі своїми деревцями, потім поїдете вчитися, працювати, а вони залишаться тут. Оці дерева будуть свідками вашої любові до школи, до природи, до праці. Колись ви, уже дорослими людьми, прийдете до них і згадаєте свою щасливу золоту пору — пору юності. Замелькали лопати, у ямки полетіла земля. У цю ж мить почулися звуки маршу — ми навіть не помітили, як гурток струнних інструментів вишикувався на терасці і спеціально заграв для нас. У всіх був піднесений настрій, ніби ми оце прийшли на якесь урочисте свято. Оленка, яка садила свою вишню поруч зі мною ла мені на вухо:— Зав’яне твоя вишня — пропаде молодість... Лий більше води!Я засміялася. І хоч не вірила в цей знак, усе ж вилила зайве відро води у свою лунку: жаль все ж таки було своєї молодості. Дерева були посаджені, і ми поглянули на свій шкільний город: його вже важко було впізнати. Що не кажи, а навіть молоденький сад, який оце тільки-но зіп’явся на ноги, хвилює серце й міняє на краще вигляд школи. Кожен стояв біля свого деревця й оглядався — таки справді чудесно! Дід Ялисей присів біля вишні, яку посадила Оленка, сказав нам:— От ви й виконали першу заповідь життя — посадили деревину. Але посадити — це півділа. Доглянути треба деревце, коза-дереза! З ним може скоїтись лихо — адже воно вутле, ніжне й беззахисне, мов дитя. Може, доведеться комусь і пересаджувати або щодня поливати, поки воно вчепиться міцненько в ґрунт. Та то не біда, якщо доведеться походити коло нього. Зате ж радість яка — ростиме дерево на землі. У старого світилися очі.— Колись було таке свято — вербна неділя. Хороше свято, зелене, хвилююче. Ще було не встигнеш встати вранці, а вже тебе бабуся будить, похльостуючи по обличчю зеленим галуззям:— Не я б’ю, верба б’є...Цього дня кожний господар ішов у леваду, зривав кілька гілочок верби і втикав їх у своєму городі: таке вже дерево, де не ткни — прийметься. Тепер це свято забувається. Може, й справді воно вже віджило, та жаль тільки, що люди перестали по весні вербу садити. От якби нам придумати хороше свято дерева, свято зеленого друга! Як же воно потрібне...

Єна поділлі місцина, подібної до якої не знайдеш у цілій країні. тут, на самому кордоні хмельниччини з буковиною, здійнялися в застиглому кам’яному танку невисокі лісисті кряжі медоборів. тут неширока скляна стрічка смотрича химерно вигнулася кільцем у глибокому каньйоні. тут уже багато століть стоїть на кам’яному півострові древнє місто кам’янець-подільський. кам’янцю судилася довга та бурхлива історія. цей важливий оборонний вузол на шляху зі східної європи до уходив до складу кількох держав: монголо-татарської орди, великого князівства литовського, польської корони, туреччини, росії; та срср. попри це, місто по духу завжди залишалося українським. загалом же у створенні неповторного обличчя кам’янця протягом століть взяли участь представники різних народів. крім руської брами та православних церковну старому місті є петропавлівський кафедральний собор, що, дихає щирою польщизною, а ще — вірменський бастіон, татарське урочище, турецький мі звичайно ж, найбільшими складовими в культурі кам’янця були українська та польська, адже місто виросло на межі заселення двох народів. за польщі кам’янець був місцем ув’язнення багатьох, українських патріотів. зокрема, у фортеці тримали незламного устима кармелюка. з цим епізодом в історії міста пов’язана цікава місцева легенда. кажуть, коли кармелюка везли до фортеці, його побачила молоденька польська панночка. закохавшись у мужнього красеня, вона почала шукати спосіб визволити його з неволі. і от, піднявшись одного дня на 40-метровий мінарет, прибудований турками до петропавлівського собору панянка вистрілила з лука в те вікно папської вежі, де, як вона знала, мав знаходитися в’язень. до стріли, крім записки досить палкого змісту, було прикріплено згорнуту в кульку довгу і міцну турецьку шаль. кажуть, що кармелюкові вдалося тоді втекти з фортеці саме завдяки цьому у бачив кам’янець і гострі козацькі шаблюки богдана хмельницького, максима кривоноса, івана богуна, петра дорошенка. кілька днів пробув у кам’янці в 1846 році тарас шевченко, мандруючи україною за завданням археографічної комісії. майже вісім місяців у часи визвольних змагань невеликий кам’янець був тимчасовою столицею української народної республіки. так дивно відобразилася на долі маленького містечка на поділлі вся історія україни. туристичний потенціал «міста на камені» багатий. його складає розкішна навколишня природа подільських товтрів, надзвичайно мальовничий каньйон річки смотрич, трикілометрова сталактитова печера «атлантида» поблизу кам’янця, архітектурні ансамблі старого міста і, звичайно, сама стара фортеця. що ж до фортеці, яка давно стала візитівкою кам’янця, то аналогу їй в україні немає. туристична цінність цієї пам’ятки останнім часом стрімко зростає разом з поширенням серед європейської молоді ретро-моди на середньовічну лицарську культуру. у вихідні дні на фортечному подвір’ї відбуваються поєдинки лицарів, оглушливо стріляє невеличка гармата. щороку тут проходить лицарський турнір «золотий меч», а сам приз турніру меч — свідчить про майстерність кам’янецьких зброярів. кам’янець-подільський залишається й буде залишатися в пам’яті як символ українського духу, що протягом століть гартувався вогнем і мечем