Якщо говорити про таких тварин, як щури, голуби, ворони, бродячі собаки і кішки (а південних країнах і того більше - алігатори, мавпи, єноти і пр.), то вони просто напросто живуть на тій території, яку у них відібрав чоловік (в місті більш-менш уживається чимало видів диких тварин і птахів).Якщо мова про домашніх вихованців, то тут скоріше за все роль відіграє певна примха: хочу зоопарк, хочу улюбленця, який буде від мене залежати. Для дітей - це здебільшого іграшка (особливо це стало помітно після мультика "Місія Дарвіна"). Для дорослих - почасти компенсація за ненароджених або вже дорослих дітей, зірваних партнерів (одинокі старенькі з кішками та собаками); іноді предмет стилю (йорки, сфінкси, фреткі, акваріуми); інод б заробити на тих, хто купує звіра як предмет стилю.Крім того, приручене тварина дає людині те саме відчуття "царя звірів".
Життя є молодість, труд і любов. Молодість, як дивовижний рубін, мусить горіти на серці. Усе життя людина лише шліфує грані своєї молодості. На заході днів вона засяє нестерпучим блиском. І погасне. Бо другої молодості немає у світі.
Труд, як материна рука, веде нас по стежці. Він є вірним другом. Він не зраджує. У радісній знемозі він пахтить, як дорога.
Любов. Відчуваю її, як дорогу, теплу долоню на голові. Вона перебирає моє волосся, лоскоче мене за вухом, ніби я якесь маля. Вона — щось таке, що підносить людину вгору, і завмирає в неї дух. Вона знає такі таємниці, що від них розривається серце, як стигла слива, надвоє. Скільки людей співало їй! А вона, пишна, сходить, сонцем іде на небо, світить, б’є в очі, як у глибокий колодязь пустелі. І молодість дзвенить.
Життя є молодість, труд і любов. Молодість, як дивовижний рубін, мусить горіти на серці. Усе життя людина лише шліфує грані своєї молодості. На заході днів вона засяє нестерпучим блиском. І погасне. Бо другої молодості немає у світі.
Труд, як материна рука, веде нас по стежці. Він є вірним другом. Він не зраджує. У радісній знемозі він пахтить, як дорога.
Любов. Відчуваю її, як дорогу, теплу долоню на голові. Вона перебирає моє волосся, лоскоче мене за вухом, ніби я якесь маля. Вона — щось таке, що підносить людину вгору, і завмирає в неї дух. Вона знає такі таємниці, що від них розривається серце, як стигла слива, надвоє. Скільки людей співало їй! А вона, пишна, сходить, сонцем іде на небо, світить, б’є в очі, як у глибокий колодязь пустелі. І молодість дзвенить.
(За Ю. Яновським)