я вважаю,що ніхто й ніколи не зможе зрозуміти, що таке щастя. для когось – це купа грошей та величезний будинок, а для іншого – здоров’я рідних. більше того, у кожного з нас воно асоціюється з різними речами. хтось вбачає у щасті мішок дорогоцінних прикрас, а воно нагадує картину, яка відображає все те, що було для мене близьке раніше, і те, що робить мене щасливою зараз. проте малюнки на цій картині змінюються відповідно відповідно до віку.
перш за все, це пов’язано з пріоритетами. у дитинстві я раділа новим іграшкам та цукеркам, що купувала мені мама. щастя для мене було матеріальним, але ж я була дитиною і не зовсім розуміла, що таке щастя і яка людина є щасливою. напевно, так було у всіх із нас, адже розуміння певних речей приходить з віком, і ми не можемо засуджувати один одного за те, чого не розуміли.
з часом пріоритети змінюються, і на зміну матеріальним цінностям частково приходять моральні. я відчувала себе дійсно щасливою,коли,приходячи додому, поринала у світ казок, де добро перемагає зло і де всі принцеси завжди знаходять своїх принців. це вже не було те матеріальне задоволення, яке я отримувала від нових іграшок, це було щось більше. я справді була щаслива.
ні для кого не секрет, що кожен із нас сприймає літературу по-різному. хтось просто поглинає інформацію, а хтось читає між рядками. думаючи про щастя, я завжди згадую маленького принца із однойменної повісті. маленька троянда була не просто квіткою, про яку він піклувався, вона була об’єктом його кохання, причиною щастя. з появою квітки принц почав жити.
по-друге, коли людина дорослішає, в неї не залишається часу на щастя. це надзвичайно сумно. для мене дорослі наче роботи, що живуть за принципом робота – дім, не залишаючи місця і часу для щастя. я щиро радію за людей, що в душі залишаються дітьми. вони щасливі…
я майже втратила ту дитячу віру у казки, а це значить те, що я стала дорослішою. мене це лякає. хоч зараз для мене щастя не в грошах, проте я не знаю коли стану дорослою і почну бачити щастя саме в них. гроші й інші матеріальні цінності я сприймаю як належне, хоча це і не зовсім правильно, але зараз мене щасливою робить інше. це книжки, хоч іноді не зі щасливим кінцем, рідні та друзі, що мене оточують, те, чим я займаюсь і дійсно люблю.
Наш класс… Почти восемь лет мы проучились вместе, лишь некоторые перешли в другие школы, а некоторые пришли к нам, влились в наш большой разношерстный -4 коллектив. Сорок пар любопытных глаз и ушей. Сорок пар быстрых ног. Сорок пар вечно занятых чем-то рук. Сорок вопросов, сорок ответов. Мы так похожи и в то же время так отличаемся друг от друга. Знаем, с кем лучше учиться, а с кем — отдыхать, кем можно восхищаться, а кого — подразнить.Все вместе мы образуем большое, неуемное, громогласное существо — 8-Б класс. Оно имеет свои привычки и даже традиции, и учителя никогда не ошибутся, что это именно мы, даже если зайдут в класс с закрытыми глазами. Учителя и родители говорят нам, что школьные годы не забываются. И когда видишь, с какой радостью мама встречается со своей школьной подругой на улице, а папа рассказывает о своих школьных забавах и шалостях, веришь — они правы.Десять лет мы проведем вместе в стенах нашей школы. Будем читать одинаковые книги, отвечать на одинаковые вопросы. Можно ли забыть период, который занимает больше половины твоей жизни?Сейчас мне кажется, что различий в нас все-таки больше, чем похожего. Не всех своих одноклассников я могу назвать друзьями или даже товарищами. Есть ребята, чье поведение я не одобряю, чье общество мне неприятно. Кажется, неужели меня будет интересовать судьба этого человека после выпуска?
ответ:
я вважаю,що ніхто й ніколи не зможе зрозуміти, що таке щастя. для когось – це купа грошей та величезний будинок, а для іншого – здоров’я рідних. більше того, у кожного з нас воно асоціюється з різними речами. хтось вбачає у щасті мішок дорогоцінних прикрас, а воно нагадує картину, яка відображає все те, що було для мене близьке раніше, і те, що робить мене щасливою зараз. проте малюнки на цій картині змінюються відповідно відповідно до віку.
перш за все, це пов’язано з пріоритетами. у дитинстві я раділа новим іграшкам та цукеркам, що купувала мені мама. щастя для мене було матеріальним, але ж я була дитиною і не зовсім розуміла, що таке щастя і яка людина є щасливою. напевно, так було у всіх із нас, адже розуміння певних речей приходить з віком, і ми не можемо засуджувати один одного за те, чого не розуміли.
з часом пріоритети змінюються, і на зміну матеріальним цінностям частково приходять моральні. я відчувала себе дійсно щасливою,коли,приходячи додому, поринала у світ казок, де добро перемагає зло і де всі принцеси завжди знаходять своїх принців. це вже не було те матеріальне задоволення, яке я отримувала від нових іграшок, це було щось більше. я справді була щаслива.
ні для кого не секрет, що кожен із нас сприймає літературу по-різному. хтось просто поглинає інформацію, а хтось читає між рядками. думаючи про щастя, я завжди згадую маленького принца із однойменної повісті. маленька троянда була не просто квіткою, про яку він піклувався, вона була об’єктом його кохання, причиною щастя. з появою квітки принц почав жити.
по-друге, коли людина дорослішає, в неї не залишається часу на щастя. це надзвичайно сумно. для мене дорослі наче роботи, що живуть за принципом робота – дім, не залишаючи місця і часу для щастя. я щиро радію за людей, що в душі залишаються дітьми. вони щасливі…
я майже втратила ту дитячу віру у казки, а це значить те, що я стала дорослішою. мене це лякає. хоч зараз для мене щастя не в грошах, проте я не знаю коли стану дорослою і почну бачити щастя саме в них. гроші й інші матеріальні цінності я сприймаю як належне, хоча це і не зовсім правильно, але зараз мене щасливою робить інше. це книжки, хоч іноді не зі щасливим кінцем, рідні та друзі, що мене оточують, те, чим я займаюсь і дійсно люблю.
объяснение: