Була неділя. День хилився до вечора. Але сонце ще припікало
по-літньому. На вигоні під осокором зібрався гурт дітей. Найстаршо-
му — Михасеві — років десять, найменша — Наталя — перейшла до
другого класу.
Бабусі й матері жваво обговорювали на колодках останні сільські
новини, чоловіки спрoквола перекидалися словами. А дітлахи тим ча-
сом затіяли гру в хлібчика.
Хутко побралися парами. Без пари, тобто хлібчиком, залишилася
мала Наталя. Опинившись сама, вона вигукнула, як годиться:
Печу-печу хлібчик!
— А випечеш? — запитала пара, якій першій випадало бігти повз
неї.
— Випечу!
– А зловиш?
Зловлю!
Пара роз'єдналася, одне подалося праворуч, друге
ліворуч. На-
таля марно кинулася навперейми тому, що біг ліворуч, він був пруд-
кіший, і вона не впіймала його. Пара з'єдналася позад неї. Так само
трапилося з другою і третьою парами. Наталя захекалася, на лобі ряс-
но виступив піт.
Нарешті розімкнулася четверта пара, у якій стояв Михась ще з од-
ним хлопцем. Наталя спочатку була шарпнулася за Михасевим на-
парником, але той круто повернув убік. І тоді вона побігла назустріч
Михасеві. Він удав, ніби тікає від неї, але насправді стишив біг. Ната-
ля доторкнулася до Михася із вдячністю глянула на нього, що пошко-
дував її.
Виписати художні засоби погюмогите

   Скласти твір-опис зовнішності товариша із використанням дієприкметникових зворотів пропоную так:
   У мене є найліпша подружка Аліна. Це дуже гарна дівчина. Вона дивиться на світ зеленими очима. Аліна має чорні брови та пухкенькі губи, задертий носик. Волосся моєї подруги, посвітліле від літнього сонця, підкреслює її красу. А її щічки, почервонілі від легкого збентеження, роблять її милішою та більш дівочою. 
   Аліна маленька на зріст та досить худорлява. Завжди на фізкультурі вона стоїть останньою. Проте, не зважаючи на свій щуплий вигляд, моя подружка залишається бойовою. Щотижня вона відвідує заняття з боксу. Але вона не є злою. Навпаки, її обличчя завжди усміхнене та щасливе. Я дуже люблю свою подругу і ціную її за добре серце, сповнене щирої любові. 

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.