Чиї ж ми діти?

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тимпаче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий б сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти? (За В. Скуратівським; 346 сл.).

Завдання.

— Сформулюйте й запишіть основні положення тексту у формі вільних тез. Скористайтеся опрацьованою пам’яткою.Визначити тему твору , основну думку твору , тип і стиль Мовлення
​

Ми зараз живемо у вік космічних швидкостей і комп’ютерних технологій, у столітті, в якому кожного дня отримуємо різну інформацію. У кінці минулого століття багато вчених, осліплених великими можливостями кіно, телебачення й комп’ютера, прогнозували зникнення книжної культури взагалі. Для чого паперові книжки, якщо можна подивитись фільм? Так, можливості інформаційних технологій сьогодні досягли таких висот, куди не заглядали наукові фантасти. Але я сподіваюсь, що книги назавжди залишаться великим надбанням людської культури. Починаючи читати нову книгу, я чекаю зустрічі з новою людиною, героєм або негідником, принцом або жебраком. Я аналізую той чи інший образ, створюваний автором, уявляю його одяг, рухи, погляди свого героя. Саме цього не може дати віно та телебачення, вони ж пропонують вже готовий образ, не залишаючи простору для польоту фантазії. А читання книг передбачає роботу думки й серця, а не просто використання «готового продукту». Важливо при цьому, які ми обираємо книжки. Усім відомо, що зараз у продажу з’явилася велика кількість низькообробної літератури, тому треба бути розбірливим під час вибору книжок. Можна «ковтнути» усі детективи і любовні романи, нічому не навчившись. А книга – це глибочезне, невичерпне джерело знань. Тому не можна відноситись до книг, як відпочинку чи розваги. Книжка повинна сприяти духовному розвитку людини. Прочитую останню сторінку, закриваю книжку, а серце не хоче з нею розлучатися. Вона увійшла у моє життя, за торкнула струнку моєї душі, ця книга змусила задумалися мене багато над чим. А може, я ще повернусь до неї, перечитаю, знайду щось нове. Я вважаю, що кожен читач у справжній книзі знаходить для себе щось у будь-якому віці. Не випадково до книги тягнуться й діти,, й дорослі, й дуже часто кілька поколінь в одній сім’ї «вихоплюють» один в одного одну й ту саму книгу. Звісно, для пошуку певної інформації розумніше використати комп’ютер: він швидко знайде й надасть необхідну відомість. Хіба не цікавіше побачити красу рослинного та тваринного світу або гати за зміною молекули, ніж прочитати про це у підручнику? Тут, звісно, книжка поступається кіно й телебачення, але якщо говорити про художні твори, я ніколи не обрав екранізацію. Книжка передає нам досвід минулих поколінь, їхні ідеали, шляхи пошуку істини. І в наш час Інтернету та космічних польотів книгу ніщо не замінить. Я впевнений, що людство буде завжди берегти й цінувати книжку.

Выпишешь что то

Життя – це мить, зумій його прожити!

Життя — це шанс. Скористайся ним.

Життя — це краса. Милуйся нею.

Життя — це мрія. Здійснюй її.

Життя — це виклик. Прийми його.

Життя — це обов'язок. Виконай його.

Життя — це гра. Стань гравцем.

Життя — це цінність. Цінуй його!

Життя — це скарб. Бережи його.

Життя — це любов. Насолоджуйся нею.

Життя — це таїна. Пізнай її.

Життя — це юдоль бід. Перебори усе.

Життя — це пісня. Доспівай її.

Життя — це боротьба. Почни її.

Життя — безодня невідомого. Не бійся, вступи в неї.

Життя — удача. Шукай цю мить!

Життя таке чудове — не загуби його.

Це твоє життя. Борони його.

Заповіді Матері Терези

Людське життя…Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.

Люди, їх мільйони…всі вони зовсім різні і чимось неповторні.

Стежина життя…Це по ній кожен має пройти гідно. Але якою вона буде? Встелена жовтогарячими чорнобривцями, духмяними травами чи у чорних тонах, як у пісні… Для кожного вона своя, одна єдина, і, на жаль, скінченна.

Щодня перед кожним з нас постають запитання: Хто я? Навіщо я прийшов у цей світ? Куди йде моє життя? Що залишу після себе? Здається, це прості запитання, але дати на них відповідь не легко.

Кожен день свого життя можна витрачати на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але, що від цього – лише спогади, які є малою розрадою у старості. Тому не варто розтрачувати своє життя на щось не важливе, в тому числі і на самі лише втіхи. Ми повинні цінувати кожен прийдешній день і використовувати його продуктивно.

Час минає, ми дорослішаємо і не замислюємось над тим, яке ж коротке життя. Дріб’язкові сварки, щоденне сидіння перед телевізором чи комп’ютером – це марнування і не цінування власного дорогоцінного часу, ми не можемо в повній мірі насолоджуватись всіма барвами життя.

Тому так важливо цінувати кожну мить! Насолоджуватися прохолодним  раннім вітерцем, дружніми розмовами зі знайомими, цікавими книгами, лагідними обіймами рідних. Кожна хвилина, кожна секунда неповторна  - і ми маємо завжди це пам’ятати. Цей день більше ніколи не повернеться, його не зміниш, і не проживеш по-новому. Тож цінуймо кожну хвилину свого життя, аби потім не шкодувати про марно прожиті роки!

Пам’ятаймо заповіді Матері Терези:

Життя — удача. Шукай цю мить!

Життя таке чудове — не загуби його.

Це твоє життя. Борони його.