Батьківщина - це дуже ємне по своєму змісті поняття. У нього вкладається дуже глибокий і багатогранний зміст. І перше, із чого починається батьківщина для кожної людини - це його сім'я, тобто найдорожчі й близькі люди. Потім дане поняття розширюється до всього навколишнього світу, і людина бачить у батьківщині в першу чергу природу свого краю. Зрештою, нашу батьківщину створили природа й предки. І саме природа испещрила все своїми ландшафтами й природними красами У кожного з нас є свої улюблені місця, які нам подобаються ще з дитинства, і з якими в людини є свої спогади й асоціації. Але ж що може бути прекрасніше тих спогадів, які збереглися в людини? Особливо якщо це приємні спогади, і тим більше зв'язані сдетством. Так що в першу чергу Батьківщина - це ті рідні стежки, по яких людина кудись ходила, знайомі завулки, провулки, будинку, парки, озера й все інше - у кожна адже своя асоціації й спогади. Саме із цього й починається любов до батьківщини - з рідних місць, які близькі кожній людині. Тому сама Батьківщина не віддільна від природи й від її крас Далі вже до цього образа ми додаємо ту повагу, що є в кожної людини перед його предками, які жили й творили на цій землі, облагороджуючи її в праці й захищаючи на полях боїв. І кожній людині варто пам'ятати про те, що батьківщина і його рідний край завжди до йому набратися фізичних і духовних сил, які б тяготи він не випробовував у житті. І помилковим є ототожнення батьківщини з економічним благополуччям тої держави або будуючи, у якому ми живемо. Поняття «Батьківщини» - це набагато більше таємне й духовне поняття. І цей образ живе в душі кожного людини.
Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.
У кожного з нас є свої улюблені місця, які нам подобаються ще з дитинства, і з якими в людини є свої спогади й асоціації. Але ж що може бути прекрасніше тих спогадів, які збереглися в людини? Особливо якщо це приємні спогади, і тим більше зв'язані сдетством.
Так що в першу чергу Батьківщина - це ті рідні стежки, по яких людина кудись ходила, знайомі завулки, провулки, будинку, парки, озера й все інше - у кожна адже своя асоціації й спогади. Саме із цього й починається любов до батьківщини - з рідних місць, які близькі кожній людині. Тому сама Батьківщина не віддільна від природи й від її крас
Далі вже до цього образа ми додаємо ту повагу, що є в кожної людини перед його предками, які жили й творили на цій землі, облагороджуючи її в праці й захищаючи на полях боїв. І кожній людині варто пам'ятати про те, що батьківщина і його рідний край завжди до йому набратися фізичних і духовних сил, які б тяготи він не випробовував у житті. І помилковим є ототожнення батьківщини з економічним благополуччям тої держави або будуючи, у якому ми живемо. Поняття «Батьківщини» - це набагато більше таємне й духовне поняття. І цей образ живе в душі кожного людини.