ДієприкметникДієприкметником називається відмінювана форма дієслова, яка виражає ознаку предмета за дією і поєднує ознаки дієслова і прикметника. Як прикметник, дієприкметник виражає ознаку предмета, але не постійну (як прикметник), а змінювану в часі (як дієслово).За своєю морфологічною будовою і синтаксичними функціями дієприкметник наближається до прикметника. Дієприкметник, як і прикметник, має форми відмінка, числа та роду і узгоджується з відповідними формами означуваних іменників: написаний твір, прочитана книга, надруковане оповідання.Водночас дієприкметник має й основні категорії дієслова - стан, вид і час. Кожний дієприкметник належить до того ж виду, до якого належить дієслово, від якого утворено дієприкметник: сказане слово (сказати), зачинені двері (зачинити). Дієприкметники мають теперішній і минулий час.Від дієслів недоконаного виду утворюються дієприкметники теперішнього і минулого часу, а від дієслів доконаного виду - тільки дієприкметники минулого часу: Здорове палюче сонце зупинилось над містом. Дим погаслих вогнів стелиться від гори до гори синіми смугами. ДієприслівникДієприслівником називається незмінна дієслівна форма, що означає додаткову дію, яка пояснює основну дію, виражену в реченні.Дієприслівник поєднує ознаки дієслова і прислівника. Подібно до дієслів, дієприслівник має категорію виду перехідність/неперехідність. Подібно до прислівника, дієприслівник є незмінним словом, виражає ознаку дії чи стану.Дієприслівники бувають недоконаного і доконаного виду.Дієприслівники недоконаного виду означають таку додаткову дію, яка вказує на одночасність основної і додаткової дії. Залежно від значення дієслова, що виражає основну дію, дієприслівники недоконаного виду можуть бути теперішнього, минулого і майбутнього часу.Теперішній час: Встає сам уночі, іде в степ, а йдучи співа, сумно співає. Минулий час: Прислухаючись і оглядаючись, друзі перелізли через глибокий рів до саду. Майбутній час: Візьмемось за справу не гаючись.Дієприслівники доконаного виду означають таку додаткову дію, яка відбувається раніше від основної дії, вираженої особовою формою дієслова. Вони вживаються в значенні минулого і майбутнього часу. Минулий час: Козаков однією рукою піднявши автомат в небо, дав три постріли. Майбутній час: Приїхавши на село, ми відремонтуємо школу.Зрідка дієприслівники означають і таку додаткову дію, яка відбувається одночасно з основною: Уважно слухали селяни, занімівши в різних позах.Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу за до суфіксів -учи (-ючи), -ачи (-ячи): пишуть - пишучи, читають - читаючи, ставляться - ставлячись.Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи інфінітива за до суфіксів -ши (від основ на приголосний), -вши (від основ на голосний): принести - принісши, засміятись - засміявшись.У кінці дієприслівників завжди пишеться и: зібравши, скликаючи, вірячи.Зверніть увагу! Дієприслівники слід відрізняти від близьких за звучанням активних дієприкметників, які мають закінчення -і. Дієприслівники відповідають на питання що роблячи?: літаючи, сяючи, блукаючи, а дієприкметники відповідають на питання які?: літаючі, сяючі, блукаючі.У реченні дієприслівник виступає в ролі обставин. Дієприслівник означає допоміжну ознаку дії, яка пояснює дію, виражену в реченні дієсловом-присудком: Пішов козак сумуючи, нікого не кинув.Додаткова дія, означувана дієприслівником, завжди відноситься до того ж іменника-підмета, до якого стосується й основна дія, виражена присудком: Верби дрімали, заглядаючи в воду, ніби в зеркало.У безособовому реченні дієприслівник може вживатися тільки у тому випадку, якщо в складі присудка є інфінітив: Іноді доводилось попід віттям і крізь ліани пролазити, мов у темну нору, зігнувшись. В інших випадках уживання дієприслівника в безособових реченнях не відповідає нормі. Неправильно: Ідучи на змагання, всім хочеться перемагати. Вивчаючи математику, у нас не було ніяких проблем. Правильно: Коли всі їдуть на змагання, їм хочеться перемагати. Коли ми вивчали математику, у нас не було ніяких проблем.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.