Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило.Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки.
Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт.— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори.Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу.Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика.Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку.До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники...Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло.А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався
Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило.Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки.
Відповідь:
Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт.— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори.Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу.Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика.Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку.До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники...Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло.А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувавсяПояснення: