Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо. Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави. Кожен, безумовно, має знати історію свого народу, своєї держави. Це необхідно як для підвищення рівня загальної освіти, так і для того, щоб мати честь називати себе гідним сином своєї Батьківщини. Історія — це така надзвичайна річ, на перший погляд — простий набір фактів та відомостей, але насправді вона здатна не тільки запам’ятовуватися, вона здатна ще й «боліти». Напевне, це показник людяності, — коли людині болить власна історія. В історії України існують певні етапні події, які має пам’ятати кожен українець, бо без цих подій нема історії. І є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без пам’яті, цієї болючої, надривної, до сліз важкої пам’яті, нема самої людини, нема живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї держави. Я хочу згадати про голодомор в Україні. На мою думку, це страшніше навіть од війни. Бо війна — це завзята боротьба проти видимого ворога, який напав на країну, проти сили, яка чужа тобі, яка прийшла ззовні. Ця сила ворожо налаштована, вона носить форму певного кольору і не приховує своїх намірів. Не так усе було страшного 1933 року в Україні. Ворога не було видно, ворог був у самій країні.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
Кожен, безумовно, має знати історію свого народу, своєї держави. Це необхідно як для підвищення рівня загальної освіти, так і для того, щоб мати честь називати себе гідним сином своєї Батьківщини. Історія — це така надзвичайна річ, на перший погляд — простий набір фактів та відомостей, але насправді вона здатна не тільки запам’ятовуватися, вона здатна ще й «боліти». Напевне, це показник людяності, — коли людині болить власна історія. В історії України існують певні етапні події, які має пам’ятати кожен українець, бо без цих подій нема історії. І є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без пам’яті, цієї болючої, надривної, до сліз важкої пам’яті, нема самої людини, нема живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї держави. Я хочу згадати про голодомор в Україні. На мою думку, це страшніше навіть од війни. Бо війна — це завзята боротьба проти видимого ворога, який напав на країну, проти сили, яка чужа тобі, яка прийшла ззовні. Ця сила ворожо налаштована, вона носить форму певного кольору і не приховує своїх намірів. Не так усе було страшного 1933 року в Україні. Ворога не було видно, ворог був у самій країні.