на початку дорослого життя кожен з нас постає перед важливим питанням: який життєвий шлях обрати для себе? при цьому кожен з нас має право вибору і повинен самостійно визначитися, що йому потрібно від життя, ким він хоче бути і як планує реалізувати свої знання та можливості.
дехто з нас вже з дитинства знає, що йому подобається, і до чого він прагне. та й дорослі вважають за потрібне кожну дитину запитувати про те, ким вона хоче бути, а потім щиро посміхаються, коли чують, що вона у майбутньому хоче стати відомою акторкою, популярним співаком чи відважним космонавтом. але всі ці мрії найчастіше залишаються в дитинстві, а наші цілі стають більш прозаїчними, але й більш реальними.
ще оскар уайльд, видатний ійський письменник, сказав: «ціль людського життя — самовираження. проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо». дійсно, людині бажано використати у житті усі свої можливості, показати себе якомога найкраще. на жаль, існує хибне міркування про те, що талант дається далеко не кожній людині. та так не буває і не може бути. просто є слабкодухі та ледачі люди, які не бачать перспективи у праці над собою і не стільки живуть повноцінним життям, скільки просто існують.
особисто я впевнена, що професія, яку планує обрати людина насамперед повинна приносити їй задоволення, а разом з тим, повинна бути корисною для оточуючих. омріяна, улюблена професія — це запорука щасливого та успішного життя будь-якої людини.
щодо мене, то я вже давно визначилася стосовно того, чим хочу займатися у дорослому житті. я обрала для себе цікаву та корисну професію дизайнера інтер’єру. я люблю малювати і вважаю, що у мене це виходить досить непогано. моє рішення поважають і підтримують батьки та друзі. це дуже важливо, коли тебе розуміють. я сподіваюся, що ця професія дозволить мені самореалізуватися у подальшому житті і досягти в роботі неабияких успіхів.
на мій погляд, головне — знати, що потрібно тобі в житті і все робити впевнено. до цієї думки буде доречним вислів генріха давида торо: «якщо людина наполегливо прямує до своєї мрії і намагається жити таким життям, яке вона собі уявила, успіх прийде до неї в звичайний час і зовсім неочікувано».
варто пам’ятати і про те, що можна обрати будь-яку професію, можна досягти неабияких висот, але завжди треба залишатися людиною. можна бути ким завгодно: інженером чи актором, лікарем чи вчителем, але і на роботі, і вдома ні в якому разі неможливо забувати про одвічні цінності, які кожного з нас роблять справжньою людиною.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.
на початку дорослого життя кожен з нас постає перед важливим питанням: який життєвий шлях обрати для себе? при цьому кожен з нас має право вибору і повинен самостійно визначитися, що йому потрібно від життя, ким він хоче бути і як планує реалізувати свої знання та можливості.
дехто з нас вже з дитинства знає, що йому подобається, і до чого він прагне. та й дорослі вважають за потрібне кожну дитину запитувати про те, ким вона хоче бути, а потім щиро посміхаються, коли чують, що вона у майбутньому хоче стати відомою акторкою, популярним співаком чи відважним космонавтом. але всі ці мрії найчастіше залишаються в дитинстві, а наші цілі стають більш прозаїчними, але й більш реальними.
ще оскар уайльд, видатний ійський письменник, сказав: «ціль людського життя — самовираження. проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо». дійсно, людині бажано використати у житті усі свої можливості, показати себе якомога найкраще. на жаль, існує хибне міркування про те, що талант дається далеко не кожній людині. та так не буває і не може бути. просто є слабкодухі та ледачі люди, які не бачать перспективи у праці над собою і не стільки живуть повноцінним життям, скільки просто існують.
особисто я впевнена, що професія, яку планує обрати людина насамперед повинна приносити їй задоволення, а разом з тим, повинна бути корисною для оточуючих. омріяна, улюблена професія — це запорука щасливого та успішного життя будь-якої людини.
щодо мене, то я вже давно визначилася стосовно того, чим хочу займатися у дорослому житті. я обрала для себе цікаву та корисну професію дизайнера інтер’єру. я люблю малювати і вважаю, що у мене це виходить досить непогано. моє рішення поважають і підтримують батьки та друзі. це дуже важливо, коли тебе розуміють. я сподіваюся, що ця професія дозволить мені самореалізуватися у подальшому житті і досягти в роботі неабияких успіхів.
на мій погляд, головне — знати, що потрібно тобі в житті і все робити впевнено. до цієї думки буде доречним вислів генріха давида торо: «якщо людина наполегливо прямує до своєї мрії і намагається жити таким життям, яке вона собі уявила, успіх прийде до неї в звичайний час і зовсім неочікувано».
варто пам’ятати і про те, що можна обрати будь-яку професію, можна досягти неабияких висот, але завжди треба залишатися людиною. можна бути ким завгодно: інженером чи актором, лікарем чи вчителем, але і на роботі, і вдома ні в якому разі неможливо забувати про одвічні цінності, які кожного з нас роблять справжньою людиною.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.